ФОГЕЛЬВАЙДЕ, Вальтер фон дер

(бл. 1170 – 1228)

ФОГЕЛЬВАЙДЕ, Вальтер фон дер (Vogelweide, Walther von der – бл. 1170-1228) – німецький поет-мінезингер.

Достовірних відомостей про життя Фогельвайде майже не збереглося. Спірним залишається питання про його місце народження: Тіроль, Австрія, Швейцарія чи Середня Німеччина. Усі відомості про життя Фогельвайде можна узяти з його ж творів. Імовірно, він походив із сім’ї міністеріала (незнаного і незаможного рицаря); можливо, відвідував духовну школу. Вирішальну роль у творчому розвитку поета відіграла Австрія, де він навчався “мистецтву

музики та слова”.

У 2-ій пол. XII ст. Австрійське герцогство переживало період економічного та культурного розквіту, а віденський двір став одним із найважливіших центрів куртуазної культури.

При цьому дворі Фогельвайде, який був бідним мандрівним рицарем і постійно потребував протегування меценатів, і творив. Близько 1190 р. він вступив у гурток віденських мінезингерів. Там він навчався мистецтву куртуазної лірики у Р. фон Хагенау (Старого).

У 1198 р. помер покровитель поета, австрійський герцог Фрідріх VI, а його спадкоємець Леопольд VII був менш прихильним до Фогельвайде. Довелося залишити Австрію

та мандрувати у пошуках нового мецената. Тривалий час поет мандрував різними німецькими землями (припускають також про його подорожі в Італію і Францію), служачи то одному, то іншому пану (маркграф Дітріх Мейсенський, кельнський єпископ Енгельберт, герцог Бернгард Каринтійський). Відомо, що того самого 1198 р. Фогельвайде знайшов притулок при дворі германського короля Філіппа Швабського.

Він писав політичні шпрухи, які принесли йому велику славу. Як визнаний поет, Фогельвайде з’являвся при різних дворах. Він часто відвідував двір відомого мецената – ландграфа Германа Тюрингського, де зустрічався з відомим мінезингером В. фон Ешенбахом. У поемі “Війна співців”(бл. 1300) розповідається, як у Вартбурзькому замку за ініціативи Германа відбувся турнір поетів, в якому взяли участь Фогельвайде і В. фон Ешенбах.

Цей сюжет підхопили німецькі митці XIX ст.: Новаліс (“Генріх фон Офтердінген”) і Е. Т. А. Гофман (“Змагання співців”), Р. Вагнер (опера “Тангейзер, або Змагання співців у Вартбурзі”).

До нас дійшов єдиний документ, що стосується життя Фогельвайде – дорожній рахунок єпископа Вольфгера, за яким 12 листопада 1203 р. він розпорядився видати поету 5 сольді на придбання хутряної шуби. Отже, Ф. був у почті єпископа. 1212 р. він вступив на службу до імператора Фрідріха II. На схилі віку (бл.

1230 р.) Фогельвайде одержав від Фрідріха II земельну ділянку, очевидно, неподалік від Вюрцбурга. За достовірним свідченням середини XIV ст., Фогельвайде був похований у притворі Вюрцбурзького собору. На його гробниці викарбувано латинський чотиривірш, у якому поет називався “годувальником пташиної зграї” (натяк на Vogelweide – місце годування птахів) та “квіткою красномовства”.

Творчість Фогельвайде різноманітна за мотивами та поетичними формами. Він писав любовні пісні і в куртуазному, і народному дусі, “хрестові пісні” і пісні про мінливості долі у дусі лірики вагантів, “пісні світанку” і шпрухи – злободенні поезії політичного й етичного змісту. Для поезії Фогельвайде характерне розмаїття, майстерне володіння формою, індивідуальна переробка багатьох жанрів.

Саме його творчість знаменує розквіт мінезингу і водночас виходить за рамки куртуазної естетики.

За традицією, що сягає доби романтизму, поетичні твори Фогельвайде поділяють на “пісні” та “шпрухи”. У ранніх піснях він наслідує свого вчителя Р. фон Хагенау, оспівує, згідно з куртуазним каноном, красу та чесноти Прекрасної Дами. Проте любовна лірика Фогельвайде швидко вийшла за рамки усталеної традиції.

Полемізуючи з Хагенау, він протиставляє меланхолії та безмовному почуттю (“кохання без взаємності”) радість розділеного кохання. Поет оспівує земну красу, створює яскравий і мальовничий поетичний світ. Фогельвайде чудово засвоїв ідеологію та мистецтво мінезингу, однак створив протилежний куртуазній етиці образ коханої, близький до героїні народної любовної лірики.

Він називає її не “дама” (frouwe), а “жінка” (wip), звертається до неї не на “Ви” (іг), а на “ти” (du). Оспівуючи чуттєве кохання і кохання високе, Фогельвайде зображує не лише недоступну даму, а й просту дівчину, і навіть дружину, що було нетрадиційним для куртуазної лірики.

Найзнаменитіша пісня Фогельвайде – “Під липою” (“Under der linden an der heide…”). Ця варіація на тему пасторалі є поетичною розповіддю простої дівчини про побачення з коханим. Пісня містить фольклорні мотиви, перейнята відчуттям краси природи, привертає простотою і природністю. Поет зображує земні почуття, використовує звуконаслідувальний рефрен “тандарадей”:

Де тінь од липи

У долині,

Постіль на двох узріли б ви.

Що там є ліпо,

Свідчать нині

Зламані квіти між трави.

А з уголовини в гаю –

Тандарадей! – співалось любо солов’ю.

Я поспішала

У гай щосили,

Де мій коханий ждав мене.

Там я пізнала,

Боже милий,

Блаженство, що не промине.

Чи цілував? – Разів до ста –

Тандарадей! – червоні досі ще уста…

(Пер. І. Качуровського)

Фогельвайде був також визначним політичним поетом-публіцистом свого часу, майстром шпруха. До нього шпрухи входили у репертуар мандрівних поетів, які не висували до жанру особливих вимог. Фогельвайде перетворив шпрух у знаряддя політичної боротьби.

У своїх шпрухах він дав аналіз суспільної ситуації в Німеччині та Європі. Фогельвайде засуджував багатьох впливових осіб, зокрема Оттона IV, котрий відмовив йому у заступництві, гострій сатирі піддав папський Рим, обурюючись із приводу втручання Римської курії у справи Німецької імперії. Поет був переконаним прихильником зміцнення світської імперської влади в Німеччині, супротивником папського впливу. Він викриває феодальну анархію, захищає ідею національної єдності і народного добробуту.

Особливе місце у шпрухах посідає тема повчання. Політичну пропаганду він поєднує із моральною проповіддю. Фогельвайде ратує за моральну досконалість особистості і щиросердну чистоту. Поет у своїх шпрухах викрив користолюбство Філіппа, жорстокість Оттона, затаврував скнарість ченців, розбещеність придворних, розгул і пияцтво військової вольниці.

Найвищою чеснотою людини він вважав честь; ставив її понад багатство і знатність походження.

Фогельвайде був у величезній повазі поміж поетів свого часу. Його вславляли Готфрід Страстбурзький і Гуго Трімберзький; німецькі мейстерзингери вважали Фогельвайде одним із своїх дванадцяти великих майстрів. Однак згодом його надовго забули на батьківщині. “Друге народження” Фогельвайде відбулося у 20-30-х pp.

XIX ст. після появи книги Л. Уланда “Вальтер, старонімецький поет” (1822), видання його творів К. Лахманом (1827) і виходу їхнього перекладу сучасною німецькою мовою, зробленого К. Зімроком (1833).

До нашого часу не збереглися рукописи самого Фогельвайде, з його творами читачі знайомляться за поетичними антологіями, складеними вже після смерті Ф. Відомо у копіях близько сімдесяти пісень і ста шпрухів Фогельвайде.

Українською мовою вірші Фогельвайде перекладали Л. Первомайський, І. Качуровський та П. Тимочко.

Є. Васильєв