Образ Ф., старого вірного слуги Гаєвих, містить у собі індивідуально-психологічне та історико-символічне значення. Його “літературна родовід” (Савельіч в “Капітанської дочці” А. С. Пушкіна; Захар в “Обломова” І. А. Гончарова; Марей в “Мужики Марее” Ф. М. Достоєвського) дозволяє виділити образ Ф. у певний історико – культурний феномен. Старовинна лівреї і білі рукавички Ф. – така ж пам’ять про минуле, як і кімната, яка “до цих пір називається дитячою”, столітній “вельмишановний шафа”, родове маєток з будинком
Сам Ф. – в буквальному сенсі слова – “ходяча” пам’ять старовинного садибного побуту і звичаю. Його радість “Бариня приїхала!” – Це радість пізнавання минулого: “І пан колись їздив у Париж…” Він пам’ятає, як і коли треба подавати каву до вітальні, знає, коли пані підкласти подушечку під ноги. Він не забув, який одяг належить “на виїзд”, і “навчально” нарікає Гаеву: “Знову не ті брючки наділи”.
Коли вечоріє, він не забуває принести панові пальто, суворо вимовляючи йому: “Прошу, пане, надіти, а то сиро”. Старіючі Гаєв і Раневська для нього до
До бурмотання Ф. всі звикли, і вже ніхто не намагається в нього вслухатися і розібрати його смисли. У широкій часовій перспективі дії це бурмоче саме минуле, нагадуючи, що воно жило, ще триває, ще триває. “Звук розірваної струни” – цей не то “подих”, чи то “вздрог історії” (Д. Стрелера) – почули всі, але тільки Ф. бормотнул пророчо: “Перед нещастям той же було…” У бурмотіння вмираючого Ф. (“Життя-то пройшла, наче й не жив…”) чується ще “щось, чого зрозуміти не можна…”.
Перед від’їздом всі про Ф. тривожилися, турбувалися, згадували, нагадували, чотири рази справлялися, відправлений чи він у лікарню, – і забули в наглухо забитому домі, де до весни нікого не буде. На тлі забутого Ф. гірко-іронічно звучать радісні вигуки “Прощай, старе життя!” і “Здрастуй, нове життя!”.
Чомусь пригадуються слова Ф. про радість “перед волею”: “І пам’ятаю, всі раді, а чому раді, і самі не знають”. Минуле – відрізано. Старезний, хворий, але ще живий Ф. – “дух історії”, “патріарх дому”, “рідний Фірс” – на вмирати на самоті. Слова “Фірса забули” стали мовної метафорою, проникли в побут, будучи узагальненням чисто російської “ненавмисної безладдя”, результати якої сумні, якщо не катастрофічні.
Перший виконавець ролі Ф. – А. Р. Артем (1904). Серед інших виконавців Н. П. Хмельов (1934), Ю. В. Толубеєв (1978), І. В. Ільїнський (1982).