У кіноповісті О. Довженка “Зачарована Десна” поетично відображене духовне багатство простих людей, їхня моральна велич, тверезість мислення, тонкий гумор. Вони народилися на цей світ для добра, праці та любові; вони черпали добро і любов зі своєї рідної матері-землі.
Замилування красою людини і природи, пронизує кожен рядок незабутньої “Зачарованої Десни”. У “Щоденнику” письменник писав: “Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те,
Ся проста істина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса – верховний вчитель”.
Кіноповість не має чіткого сюжету. Складається вона з окремих спогадів, схожих на новели, про життя селянської родини, про красу виснажливої хліборобської праці, про народну мудрість. У цих спогадах найближчі люди: мати на буйному городі, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”, дід Семен, що був схожий на Бога і вмів читати
Я хотів би звернути увагу на образ батька Сашка, бо, на мій погляд, саме цей образ найяскравіше ілюструє авторську тезу про верховенство краси у цьому світі, про своєрідний шлях пізнання через пізнання краси.
Монолог-характеристика батька вирізняється незвичайним багатством тропів і емоційно-забарвленою лексикою: “Багато я бачив гарних людей, ну такого, як батько, не бачив”. Просторічне “ну” ніби акцентує увагу на винятковості образу. Далі митець зазначає: “Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі”, у яких “було повно смутку: тяжкі кайдани не писемності і несвободи. Весь в полоні у сумного”, “в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів”.
Про важку працю батька письменник розповідає, застосовуючи епітети, риторичні оклики: “Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі.
Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапати рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість”.
Батько ненавидів “всякий нестаток, що навіть саме слово “бідність” не вживав відносно до своєї особи. Замість “моя бідність” він міг сказати “моє багатство”, наприклад: “Моє багатство не дозволяє купити мені нові, пробачте, чоботи”. Ця ненависть перекинулась і на людське уособлення бідності – старців, жебраків. Особливу зневагу викликав ватаг старців Холод.
Чому – навіть сам батько не знав: чи “за марно погублену силу, чи за пропащий багатирський голос, що повергав його в смуток”.
Якщо порівняти двох персонажів, батька і Богдана Холода, можна побачити між ними щось спільне: обидва вони нагадують зачарованих богатирів, приречених на смуток і печаль. Порівняймо: “З нього (батька) можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував від води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку”.
Згадаймо ще такий факт: батька, вже вісімдесятилітнього старця, люди мали за жебрака і подавали йому копійки. Богдан Холод був могутній, він не просив данину, а вимагав: “Його оглушливий лютий голос не годивсь для прохання”. Недаремно ж він – дуб, розбитий громом. А, за давніми українськими віруваннями, тіло людини створилося з дерева, а її душа – з вогню.
Чи не тому покарав Холода вогонь небесний, бо душа, вогонь внутрішній, згасла? Але між ними є суттєва відмінність: усвідомлюючи свій статус у суспільстві, батько продовжує боротьбу, тому деякі його вчинки набувають богатирського розмаху, а Холод перестав боротися. Його голос і сила пропадають ні за що.
Саме це, мабуть, і завдавало Сашковому батьку такого смутку.
Про те, що душа батькова заходиться Від болю, знають навіть його коні, теж “заворожені навіки грішники”. Незважаючи на те, що “часом кричав на них батько, і кляв, і бив їх раз у раз по чім попало, важко дихаючи і полотніючи од гніву”, коні розуміють джерело хазяйської не добра: “Конику, він б’є недолю свою. Худі ми, коростяві, і сили в нас мало, от що.
А натура в нього старовинна, геройська, хіба йому таких треба, як ми?” Малий Сашко, незважаючи на відсутність життєвого досвіду, підсвідомо розуміє агресію батька: “Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай хоч іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море – бездонне і безкрає”. Широка душа не могла вдовольнитися обмеженістю щоденної буденності.
Батькові властива роздвоєність: богатирська сила і людське безсилля; краса душі, тіла і потворність одягу, звичок тощо. Наприклад: “З усіх старців батько визнавав тільки одного – Кулика. І хоч Кулик, одягнений у чемерку і великі незносимі чоботи, здавався зовні багатшим від батька, він не жалів для нього милостині і ніколи не образив його словом. Він шанував мистецтво. А Кулик завжди ходив з бандурою і співав не про божественне. Батько шанував у Куликові зовнішню пристойність митця.
Сам же батько, хоч і мав вигляд переодягненого у погану одежу артиста імператорських театрів, співати не вмів. Лише іноді, напившись з сусідом і другом своїм Миколаєм Тройгубом, пробували удвох співати своєї єдиної бурлацької… “
Цю роздвоєність можна пояснити тим, що образ батька письменник сприймає не тільки через призму незайманого, дитячого замилування й відчуття, а й “у перейнятій філософсько-етичними узагальненнями ретроспекції народного художника, митця. Головний герой “Зачарованої Десни”, змальований в образі малого босоногого Сашка і великого досвідченого художника, з особливою жадобою прагне до всього величного, красивого і героїчного, але, наштовхуючись на все мізерне, потворне і буденне, змушений із цим миритися: “… Я почав утішати себе химерною думкою, що бездоганність людська є в більшій мірі ділом удачі і щастя, аніж наслідком чеснот. І був я неправий, звичайно… Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей”; “… вже прокидаються мої редактори.
Вони живуть навколо мене скрізь… Вони повні всі здорового глузду і ненавидять неясності. їх мета – щоб я писав або так, як усі, або трохи краще чи трохи гірше від інших. Там, де моє серце холоне, вони підігрівають його; де я починаю палати в огні своїх пристрастей, вони розхолоджують мій мозок, аби чого не вийшло”.
Проте були в батька і веселі перемоги. Як тоді, коли через якісь прорахунки небесної канцелярії село, замість “Христос воскрес”, гукало в розпачі “рятуйте”, спасаючись від повені на стріхах. Поки служителі церкви підтримували “морально-релігійний рівень парафії”, Петро – богатир рятував людей і худобу. Не випадково саме на воді відбулася зустріч батька з батьком Кирилом.
Колись вірили, що спочатку була вода, по ній плавало дерево, а пташка пірнула з нього і принесла з дна пісочку, з якого потім зробилася земля. Християнські ж легенди говорять, що ходив Бог з Сатаніїлом по воді… Батюшка не любив батька за його ” красу і нешанобливу вдачу “. Тому нас не дивує така їхня бесіда:
– І тут ти проти Бога, нечестивець, безвірнику лукавий…
– Не проти Бога я… І коли я часом гнівлю його всесильне, всеблаге, всевидяще око, так це зовсім не тому, що я в нього не вірую чи не вірую в якогось іншого бога… Звичайно, Богу з неба більш ніж нам видать, що й до чого… ну, з другого боку, я теж, як божеське створіння, маю свій інтерес і розсудительність, хоча й дрібну, проте не злу і не дурну неначе… “
Суперечка між опонентами закінчилась таки батьковою перемогою: “Похитнувшись в човні, священнослужитель зателепав руками і полетів сторч у воду! А човен тоді хить на другий бік, – од дяка і паламаря тільки жмурки пішли”. Якби тільки це, то поразка духовних осіб, можливо, не була б такою прикрою. Але в цей час “ой як же зарегоче наше потоплене село, як не возрадуються стріхи! Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності доцільності лиха.
Він спокусив їх на сміх з святої навіть паски. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько – великий добрий чоловік “.
Отже, слова митця про те, що краса – це найголовніший шлях пізнання минулого, сучасного і майбутнього, набувають у кіноповісті глибинного філософського змісту.
Довженко не приховує окремих вад батьківської вдачі, не прикрашає своє оповідання про нього якимись ідилічними барвами, але від того краса цієї людини не зникає, а навпаки виблискує всіма яскравими кольорами.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)