Филипович Павло Петрович народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині в сім’ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Галагана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту медаль. Потім поступив у Київський університет св.
Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За дипломну роботу “Жизнь й творчество Е. А. Баратынского” (вийшла окремим виданням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський
В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до угруповання “неокласиків”, хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття.
Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах “Вестник Европы”, “Жатва”, “Куранти”,
Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературознавчі праці “Шевченко і декабристи” (1926), “Українське літературознавство за десять років революції” (1928), “З новітнього українського письменства” (1929).
Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесниками, меншою мірою піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували означити в ряду “неокласиків” як такого, що найближче стоїть до пролетарської літератури. Проте н лиху годину не забули і про нього.
5 вересня 1435 р. виписано ордер № 24 на арешт II. Филиповича. Того ж дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком.
Йому інкримінувалась участь у контрреволюційній націоналістичній організації. ЗО жовтня 1935 р. його справу було об’єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений Бондаренко виніс постанову: “Следственные материалы в отношении обв. П. П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о чем уведомить УСО НКВД УССР”. Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО Бржезовський 9 листопада затвердив цю постанову.
Але справа № 99 проіснувала недовго – вже 22 листопада вона була приєднана до справи № 1377, по якій проходили “М. Зеров і його група”.
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 року без участі звинувачення й захисту, розглянувши | судову справу по звинуваченню М. Зерова, П. Филипо-вича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П. Филиповичу: “десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна”.
На початку червня він разом із іншими учасниками “банди” був етапований на Соловки, За спогадами сучасників, Филипович у таборі постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися. Павла Филиповича на той час уже не було серед живих.
Без будь-яких підстав і пояснень “справа Зерова та ін.” була переглянута “особливою трійкою” УНКВС по Ленінградській області, її постановою від 9 жовтня і 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Усіх їх розстріляли 3 листопада 1937 р.
Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО 1-4 лютого. 1936 р. і постанова “особливої трійки” УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р. скасовані “за відсутністю складу злочину”.
Павло Филипович реабілітований посмертно.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)