(1707 – 1754)
ФІЛДІНГ, Генрі (Fielding, Henry – 22.04.1707, Шарпгем-Парк, побл. Гластонбері, Сомерсетшир – 08.10. 1754, Лісабон) – англійський письменник.
Народився у сім’ї лейтенанта, який, зрештою, дослужився до генерал-лейтенанта. Мати Філдінга, котра походила із давнього дворянського роду, померла, коли майбутньому письменникові виповнилося 11 років. Батько одружився вдруге, а Генрі, найстарший з-поміж дванадцяти дітей, став вихованцем Ітонського коледжу, де вельми добре навчався і потоваришував з відомим політичним діячем бароном Літлтоном,
Будучи доволі легковажним молодиком і плекаючи наміри поліпшити своє матеріальне становище вигідним одруженням, Філдінг, утім, заробляв собі на прожиток компонуванням п’єс. Його тітка, відома письменниця Мері Монтегю, котра впровадила в Англії щеплення від віспи, заохочувала і підтримувала творчість Філдінга, і його першу п’єсу “Кохання у кількох масках” (“Love in Several Masques”) тепло сприйняла публіка у Друрі-Лейн.
У 1728 р. Філдінг став студентом Лейденського університету, вивчав літературу, поглиблював свої знання класичної словесності. Через півтора
З 1729 до 1737 р. Філдінг написав 25 сатиричних п’єс і фарсів, включаючи дві сценічні постановки Мольєра. У 1730 р. три п’єси Ф. були поставлені у Друрі-Лейн: “Авторський фарс”, “Насильство на насильство” – гостра сатира на судочинство – та найкращий драматичний твір письменника “Том Там” (“Tom Thumb: a Tragedy”), що згодом побачив світ окремим виданням (щоправда, у зміненому варіанті і під назвою “Трагедія трагедій, або Життя і смерть Тома Тама Великого”). Ілюстрував драму відомий англійський художник В. Хогарт, з яким Філдінга згодом поєднала щира дружба. У 1734 р. Філдінг опублікував сатиричну п’єсу “Дон Кіхот в Англії” (“Don Quixote in England”). Упродовж деякого часу письменник навіть був директором акторської трупи, але невдовзі вона припинила існування.
Того ж таки року Філдінг одружився з Шарлоттою Кредок, з якою був дуже щасливим і яка стала прототипом героїнь його творів – Софії Вестерн у “Томі Джонсі” та Амелії в однойменному романі. Провадячи дозвільне світське життя і розтринькавши материнську спадщину, Філдінг продовжував писати для театру. У 1736 р. він захопився організацією нового театру, для якого написав сатиричну комедію “Паскен” (“Pasquin”), спрямовану проти політичних і релігійних чварів.
А його “Історичний календар 1736 року” (“The Historical Register for the Year 1736”) сповнений нищівної сатири на уряд Волпола, проте акт про цензуру, підтриманий парламентом і ухвалений у 1737 p., поклав край драматургічній кар’єрі Філдінга.
Відтак Філдінг став адвокатом і журналістом. У 1739-1740 pp. писав для сатиричного анти-якобінського журналу “Чемпіон”. Але невдовзі занедужав, страждаючи від гострих нападів подагри.
У 1740 р. вийшов роман С. Річардсона “Памела”, який одразу ж здобув неймовірну популярність. Філдінг негайно відгукнувся на цей своєрідний “бестселер”, написавши пародійний твір “Апологія життя місіс Шамели Ендрюс” (“Shamela”). Здоров’я письменника ставало дедалі гіршим, він уже не міг займатися юриспруденцією.
У 1742 р. Філдінг опублікував роман “Пригоди Джозефа Ендрюса і його друга містера Абрагама Адамса” (“The History of the Adventures of Joseph Andrews and His Friend Mr. Abraham Adams”). Наступного року Гаррік, давній друг Філдінга, поставив його п’єсу “Весілля”, тоді ж таки письменник опублікував три томи вибраних творів, до яких увійшли “Подорож із цього світу в інший” та гостра сатира “Життя і смерть Джонатана Вайлда Великого”.
У 1744 р. померла кохана дружина письменника, потім – старша дочка, а він залишився із двома дітьми. Філдінг дуже болісно переживав цю втрату і майже нічого не писав, за винятком окремих статей та передмови до роману своєї сестри Сари Фіддінг “Девід Сімгої”. Проте згодом життя письменника знову увійшло у звичне річище, він став постійним кореспондентом двох часописів – “Щирий патріот” і “Якобінський журнал”, у 1746 р. почав писати роман “Історія Тома Джонса, знайди” (“The History of Tom Jones, a Foundling”), a 1747 p. шокував своїх знайомих, одружившись із служницею своєї сестри, Мері Деніел, яка на той час була вже на третьому місяці вагітності. Від цього шлюбу було двоє синів і дочка. Його друг Літлтон допоміг Філдінгу отримати посаду мирового судді у Вестмінстері.
Свої службові обов’язки письменник виконував дуже ретельно і точно, активно боровся проти корупції і несправедливості закону про оподаткування.
У 1749 р. побачив світ “Том Джоне”. Публіка захоплено зустріла нову книгу Філдінг, а от літературні кола: Річардсон, Т. Дж. Смоллет, д-р Джонсон на інші відомі діячі виступили з критичними зауваженнями на адресу Філдінга. Того ж року письменник став мировим суддею також і від Мідлсексу, був обраний головою щоквартальних сесій парламенту.
Разом зі своїм зведеним братом, суддею сером Джоном Філдінгом, Філдінг боровся за скасування закону про публічну страту на шибениці, написав багато есе та памфлетів на захист чесності і порядності представників закону і правосуддя. У 1751 р. він опублікував роман “Амелія”, величезний комерційний успіх якого не надавався до жодного порівняння з усіма попередніми творами. Проте до художньої творчості Філдінг більше не повертався. На той час головною справою його життя стала журналістика. У 1753 р. він писав для “Ковент-Гарденського журналу”, а наступного року опублікував вельми грунтовний проект закону про бідних.
Але найбільше його непокоїли питання боротьби з кримінальними бандами, які тероризували мешканців Лондона. Здоров’я Філдінга у цей період знову погіршало, не допомогла й рекреаційна поїздка у Бат. 1754 р. у товаристві дружини і однієї з доньок Філдінг вирушив у Лісабон.
В опублікованому посмертно “Щоденнику подорожі до Лісабона” (1755) письменник оприлюднив свої враження від мандрівки у Португалію. Філдінг встиг підготувати цей щоденник до друку, але у жовтні 1754 р. помер, так і не здійснивши своїх видавничих намірів.
Філдінг вважається засновником англійського сучасного роману. Сам він означав цей жанр як “комічний епос у прозі”. Відмовившись від епістолярної прози Річардсона, Філдінг проторував свій оригінальний шлях, створивши дивовижно яскраві життєві характери. Називаючи свої романи наслідуванням М. де Сервантеса, він розкриває багатий внутрішній світ своїх персонажів, зображає динаміку розвитку характеру, змальовуючи звичаї та колорит епохи. Філдінг називав свої романи історіями.
Вже в самому визначенні підкреслювалися еволюція, розвиток, зміна, процес становлення характерів героїв, різних за своїми природними схильностями, проте здебільшого не надто прямодушних, відвертих та щирих. У цих творах немає вдаваності і надуманості, лицемірства і показної красивості.
Перший роман Філдінга “Джозеф Ендрюс” своїми ситуаціями й оцінками нагадує сатиру на “Памелу”. Філдінг критично поставився до роману Річардсона, вирішив, що Памела повинна мати брата, доброчесного Джозефа, котрий успішно захищає свою гідність від невтомного зазіхання леді Бубі – так само, як його сестра відкидає нахабне залицяння її небожа, містера В. Проте зовнішні аналогії і задум автора є доволі оманливими, особливо, якщо врахувати, що Філдінг захопився романною формою після вдалої театральної кар’єри і вельми успішної риторичної практики, яку він здобув, обіймаючи посаду мирового судді у Вестмінстері. Філдінг вдало поєднував свою юридичну діяльність із літературою. При цьому, однаково серйозно ставлячись як до офіційної посади, так і до письменницької слави, Філдінг активно боровся за поліпшення моральної атмосфери, що панувала у XVIII ст. І його романи були чудовою ілюстрацією духу, характеру, сумління епохи. Філдінг багато зробив як суддя для запобігання злочинності в Лондоні.
У передмові до “Джозефа Ендрюса” він писав, що вповні здає собі справу з того, що комічний епос у прозі повинен суттєво відрізнятися від комедії і від трагедії. Філдінг прагнув створити твір з багатьма подіями і значною кількістю різноманітних характерів. Письменник і справді створив новий тип роману, що відрізнявся від романтичного “роменс”, від фантастичних подій і шляхетних рицарів-героїв.
Замість піднесеного – комічне, гідне іронічного і навіть сатиричного зображення. Але характери письменник запозичив із реального життя. Головним досягненням Ф. у романі був образ пастора Адамса, чимось схожого на Дон Кіхота, наївного, забудькуватого, трохи марнославного і педантичного адепта віри у природну доброчесність людини. Написаний як наслідування безсмертного твору Сервантеса, “Джозеф Ендрюс” був сучасним романом для своєї епохи, у якому за зовні знайомими деталями роману авантюри виразно проступала полеміка з романтичною белетристикою загалом.
Утім, переказати зміст роману Філдінга неможливо, але це й не так важливо, адже головне у “Джозефі Ендрюсі” – це характери.
“Історія Джонатана Вайлда Великого” (“The Life of Jonathan Wilde The Great”, 1743) – чудова сатира на супермена XVIII ст. Вайлд – злочинець, змальований із дрібкою захоплення його величчю, у якій, утім, немає нічого доброго, людяного. Моральні принципи для Вайлда не існують. Його огидні вчинки навіть стосовно колишнього шкільного друга, торговця Хартфрі – поза всякою критикою. Розбій, грабунок, обман – однозначна характеристика сфери його діяльності, але ницість Вайлда за своєю суттю – результат лицемірства, яке він понад усі чесноти цінує в людях і насамперед у собі.
Сам же Філдінг ненавидів цю огидну рису чи не найбільше. Вайлд – професійний злодій і злочинець, він очолює зграю крадіїв, з великою вигодою перепродує награбоване. Але, попри численні паскудства цієї людини, письменник показує також розмах і відвагу Вайлда – незалежно від того, чи оточений він злодіями та повіями, а чи намагається вдавати джентльмена. І хоча Вайлд упродовж тривалого часу спритно уникає викриття, проте врешті опиняється поза законом. Наприкінці твору автор показує свого героя в очікуванні справедливого покарання, яке той приймає з такою самою епатажною бравадою, з якою і жив. Прототипом Вайлда був реальний злочинець, який сидів у Нью-гейтській в’язниці, а в 1725 р. був страчений на шибениці.
У романі Філдінга шахрайство Вайлда Великого миналося йому так само легко, як і велике політичне шахрайство, у якому сам Філдінг завжди звинувачував Роберта Волпола, тогочасного прем’єр-міністра.
“Історія Тома Джонса, знайди” належить до найяскравіших творів Філдінга і є одним із небагатьох в англійській літературі романів, що вирізняються неабиякою майстерністю побудови. Читача вражають динаміка розгортання сюжету, роль кожної окремої деталі, вміння автора вчасно подати діалоги, спинивши опис чи розповідь. Театральна кар’єра Філдінга позначилася на архітектоніці цього роману.
Велика кількість персонажів, сюжетних ліній та точних характеристик, економне застосування виражальних засобів зробили цей твір класичним зразком розповідної романної форми. У строкате і сповнене пригод життя героя вплітається сила-силенна образів, змальованих однаково переконливо, повно, вірно і виразно: брутальний і гоноровий сквайр Вестерн, доброчесний і легковірний Олверті, підступний Блайфіл, великодушний, щирий і добрий Том Джоне створюють відчуття драматичної дії, що розгортається перед нашими очима захопливо, просто і жваво. Життя Тома Джонса минає у постійній боротьбі між чесністю та нечестивими спокусами, причому щоразу гору бере то одна, то інша частина його натури. Це цілком природно для Тома як звичайної і аж ніяк не героїчної людини. Відлуння “Дон Кіхота” виразно відчувається й у цьому романі Філдінга.
Зокрема, Патрідж, шкільний учитель, котрий згодом став цирульником, – це своєрідний Санчо Панса. Майстерність Філдінга у творенні характерів високо оцінили його співвітчизники С. Т. Колрідж і В. Теккерей.
“Амелія” (“Amelia”, 1851) з погляду художньої вартості нібито дещо поступається перед названими вище творами Філдінга, проте це роман зовсім іншого типу. Тут немає панорамного зображення дії та великої кількості персонажів. Навіть місце дії обмежене Лондоном. Це родинний роман, у якому надзвичайно майстерно змальовано психологію особистості, що перебуває під тягарем прикрих обставин. Капітан Брут приречений на поразку через свою легковажність і схильність до азартних ігор.
Він легко захоплюється і так само легко впадає у відчай, страждаючи від мук сумління. У цьому романі Філдінг залишається чудовим художником-графіком у стилі свого друга Хогарта, його жанрового живопису. “Разом із Хогартом він подав нам цікаву картину звичаїв своєї епохи”, – писав про письменника В. Теккерей.
Вплив Філдінга на літературу наступних століть важко переоцінити. Техніка його романів у багатьох відношеннях залишається неперевершеною, характери – взірцем психологічної переконливості і правдивості. Дж.
Мередіт і Ч. Діккенс, В. Скотт і Дж. Остін, Т. Л. Пікок і В. Теккерей – ось далеко не повний перелік видатних письменників, які віддали данину шани і щирого захоплення творчістю Філдінга.
H. Соловйова
(2 votes, average: 2.50 out of 5)