РОЗДІЛ ІІІ. ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ
4.СТРУКТУРА І ЕЛЕМЕНТИ ЗМІСТОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ.
4.2. Фабула
Фабула (лат. fabula – байка, історія) – подієва основа змісту, перебіг основних подій, що розгортає конфліктне положення, окреслене темою твору, і виступає в ньому як предмет розповіді, який сприймається читачем у вигляді більш-менш цілісної картини або фрагментів життя певних осіб. Інколи фабулу позначають іншим – близьким, але не тотожним поняттям “сюжет” (більш докладно про різницю між цими
Основні відмінні ознаки фабули – подієвість, конкретизованість змісту того, про що в ній ідеться. Фабула – це те, про що розповідається у творі й що існує в ньому у формі більшою чи меншою мірою об’єктивованої від автора або його оповідача, немовби “нічиєї”, існуючої “самої по собі”, і “насправді” життєподібної реальності,
Гоголя; казки “Лимерівна” Марка Вовчка та драми Панаса Мирного “Лимерівна” і т. д.).
Міра конкретизованості, розгорнутості фабули залежить передусім від родової належності твору. Ліричні твори переважно характеризуються нечіткістю, фрагментарністю вияву фабули, тобто слабкою або незв’язаною подієвістю (таку фабулу іноді називають “крапковою”), або відсутністю подієвосгі взагалі (зокрема, медитативна, лірика “чистих” роздумів та переживань, яку характеризують як безфабульну). Більшою повнотою та розгорнутістю вирізняються фабули епічних та драматичних творів, а в цій групі – фабули “середніх” і особливо “великих” жанрів прози, таких як повість і роман, фабульна побудова яких може бути досить складною і розгалуженою, що майже неможливо у драмі, обмеженій вимогами сценічності.
Особливість фабульної побудови епічних творів полягає в тому, що в них не так вже й рідко може бути не одна, а декілька фабульних ліній (повновагих історій або фрагментів життя дійових осіб), які розгортаються більш-менш автономно одна від одної і можуть врешті-решт або зливатися в єдину подієву лінію, або розв’язувати закладений у них конфлікт, залишаючись до кінця ізольованими (звичайно, умовно, в об’єктивованій змістовій даності твору), наприклад, роман Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, в якому розгортаються фабульні лінії, що розповідають про історії життя Чіпки Варениченка, Грицька Чупруна, мешканців села Піски, Максима Гудзя, або роман М. Булгакова “Майстер та Маргарита”, де осібно розвиваються дві фабульні лінії – “московська” та “євангельська”. У творах з кількома фабульними лініями останні умовно можна поділити на два типи, позначивши перший як “епічну”, а другий – як “ліричну” фабулу. Епічною фабулою можна назвати ту розгорнуту й конкретизовану подієву лінію твору, яка постає в ньому у формі об’єктивно даної картини (історії) життя, тобто життєподібної реальності героїв твору, про життя яких у ньому розповідається.
Епічна фабула становить основу фабульної побудови твору, яка може нею і обмежуватися (в однофабульних творах). Епічна фабула – це та “жива” картина життя, з якою ми перш за все маємо справу, читаючи твір. Ліричною фабулою можна назвати ту систему зв’язаних зауважень, що характеризують (коментують і узагальнюють) зміст основної епічної фабули або окремих її подієвих ліній і існують в ній у вигляді реплікових “вкраплень”, даних немовби збоку, від особи, що веде розповідь. Лірична фабула твору – це реальність не героїв твору, про яких розповідають, а відокремленого від них у часі розповідача (який немовби переказує те, що вже відбулося, трапилося раніше, у минулому), особи, яка веде розповідь і певним чином себе в ній виявляє.
Лірична фабула, на відміну від епічної, характеризується фрагментарністю, незначною розгорнутістю, слабкою подієвістю й нагадує “крапкову” фабулу ліричних творів. У літературознавстві є й інший термін, яким традиційно користуються для позначення подібного роду явищ, – ліричний, або авторський, відступ. Цей термін, як справедливо зауважують багато літературознавців, є не зовсім вдалим, насамперед через свою застарілість.
По-перше, розповідь у творі не обов’язково ведеться від особи автора, по-друге, не зовсім зрозумілим є системний статус того смислового простору, в який “відступають” (термін на це чітко не вказує, зазначаючи лише, образно кажучи, “пункт відбуття”). Розмірковуючи логічно, потрібно визнати, що ніяких “відступів” у тій цілісній смисловій системі, якою є художній твір, бути не може: відступ від певного смислу означає його внутрішній розвиток (Л. Стерн: “словом, твір мій відступальний, але й поступальний одночасно” . Або, інакше кажучи, відступ від однієї подієвої лінії автоматично веде до переходу в іншу подієву лінію: а) основної, визначеної вище як епічна, фабули або б) ліричної фабули, за умови достатньої для того, щоб говорити про її явленість у творі. З цього приводу Ю. Тинянов, характеризуючи, наприклад, композицію пушкінської поеми “Руслан і Людмила”, говорив, що вона побудована на “переключенні з плану в план”, під якими мав на увазі, з одного боку, фабульну епічну лінію, що розгортала історію життя головних героїв “Руслан, Людмила та інші”, з іншого боку, подієву лінію (ліричну фабулу), в якій виявляв себе дистанційований від реального автора розповідач, що впродовж усієї поеми коментував події епічної фабули їдкими й іронічними зауваженнями на зразок (про сцену викрадення Чорномором Людмили):
С порога хижины моей
Так видел я, средь летних дней,
Когда за курицей трусливой
Султан курятника спесивый,
Петух мой по двору бежал
И сладострастными крылами
Уже подругу обнимал;
Над ними хитрыми кругами
Цыплят селенья старый вор,
Прияв губительные меры,
Носился, плавал коршун серый
И пал как молния на двор.
Взвился, летит. В когтях ужасных
Во тьму расселин безопасных
Уносит бедную злодей.
Напрасно, горестью своей
И хладным страхом пораженный,
Зовет любовницу петух…
Он видит лишь летучий пух,
Летучим ветром занесенный.
Терміном “ліричний відступ” доцільніше було б позначати такі лірично-фабульні відгалуження, які не мають регулярного і зв’язаного характеру, тобто внутрішньо не поєднуються у визначену з достатньою певністю смислову організацію.
Класичним зразком співіснування у творі епічної та ліричної фабули є інший пушкінський твір – його роман у віршах “Євгеній Онєгін”, в якому лірична фабула заявлена дуже чітко (розповідач навіть подає окремі біографічні відомості стосовно своєї особи). В цілому лірична фабула найхарактерніша для літературних творів періоду романтизму, коли, власне, у традиційних епічних фабул з’являється постійний розповідач, дистанційований від автора у вигадану особу, очима якої подається картина життя, окреслювана в епічній фабулі.
З терміном “фабула” у нетермінологічному вживанні пов’язане утворене від нього поняття фабульності (фабульних або фабулярних творів), яким звичайно позначають гостроту подієвості твору, тобто, по-перше, насиченість його подіями, по-друге, стрімкий характер їх перебігу.
Фабула твору служить засобом розкриття зображених у ньому характерів.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)