Фабула (лат. fabula – байка, розповідь, переказ, казка, історія) – один із невід’ємних чинників сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних, ліро-епічних творах, на відміну від самих подій – сюжету твору. Ф. виникає в конкретному сюжеті як продукт творчості митця. Основу її складають події, історії, почерпнуті письменником із реального життя, історії людства, міфології, інших творів мистецтва. Подія – це одиниця Ф. Письменники, звертаючись у різні епохи до тих
Термін “Ф.” ввів Аристотель, який тлумачив його як “поєднання фактів”, “сукупність пригод”, що є основою і душею художнього твору. В античну епоху це поняття мало значення: 1) байка (звідси нім. Fabel, англ. fable, франц. fabliau) як найменший прозовий жанр; 2) розповідна основа трагедії, наприклад, міф про Прометея,
О. Потебня, І. Франко, Леся Українка розглядали Ф. як окреме вираження сюжету, його схему, як логічно-послідовний виклад подій. Внесок у розмежування сюжету й Ф. внесли представники російської “формальної школи” у 20-х XX ст. Б. Томашевський, В. Шкловський, М. Петровський, Б. Ейхенбаум. Вони показали, що практично в процесі аналізу тексту сюжет годі переказати, його можна тільки повторити дослівно.
Ф. дається для переказування, тобто вона й виступає як структурна категорія тільки в переповіді. Але Ф. – це не сама переповідь, а те, що переповідається. Ф. виступає засобом художнього аналізу, створює основу для порівняння, тло для сприймання сюжету.
Ф. можна виявити всередині художнього, сюжетного часу і простору. Фабульний час у тексті збігається з календарним, він не ущільнюється і не розтягується, інформацію про нього читач сприймає логічно, в конкретності протікання, фіксуючи крайні точки процесу. Фабульний час – це час прямолінійний і незворотний. На відміну від фабульного, сюжетний час може уповільнюватися чи прискорюватися, рухатися обернено, зворотно, зигзагоподібно, переривно. Фабульний час існує тільки всередині сюжетного часу, в художньому синтезі – дослідити, вичленити його можна тільки аналітично.
Тому Ф. відрізняється від сюжету такими ознаками: 1) послідовністю викладу подій, які в тексті змальовуються не так, як вони відбуваються в житті, з пропусками важливих ланок, з перестановками, з інверсією, з наступним впізнаванням, обернено (“Boa constrictor”, “Перехресні стежки” І. Франка, “Циклон” О. Гончара, “диво” П. Загребельного); 2) мотивуванням розповіді – як спогад (“Зачарована десна” О. довженка, “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір” М. Стельмаха), видіння, сон (“Видіння Карла XI” П. Меріме, поема “Сон” Т. Шевченка), лист (“Абат Обен” П. Меріме, “Франкенштейн” Мері Шеллі), щоденник (“Робінзон Крузо” д. дефо, “Записки божевільного” М. Гоголя), оповідання в оповіданні (“Гарсон, кварту пива!” Гі де Мопассана, “доля людини” М. Шолохова); 3) суб’єктом розповіді – від першої і другої особи (“Сестра” Марка Вовчка, “Можу” А. Головка), від автора, що не виявляє своєї присутності (“Червоне й чорне” Стендаля, “Повія” Панаса Мирного), від автора, що виявляє свою емоційну настроєність (“Україна в огні” О. довженка), від імені біографічного автора (“Третя Рота” В. Сосюри), оповідача-маски (від імені Рудого Панька – “Вечори на хуторі біля диканьки” М. Гоголя, Грицька Основ’яненка – у Г. Квітки-Основ’яненка), оповідача-персонажа (Усті – в “Інститутці” Марка Вовчка). В окремих творах відстань між сюжетом і Ф. мінімальна, зближується (“Новина” В. Стефаника).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)