Аналізуючи книгу “Голосіївська осінь”, в якій вміщеним “Діалог”, Л. М. Новиченко так визначає ідейне спрямування віршів Максима Рильського на естетичні теми: “…поезія потрібна у вік космічної ракети не тільки для ТОГО, щоб нагадувати про подвиги і мрії попередників. Вона сама є концентрована мрія, що окриляє творчу думку сучасників. Без емоції немає людського шукання істини, вказував Ленін, а без фантазії, говорив він, було б неможливе навіть відкриття диференціального та інтегрального числення. Вже на цій підставі поезія,
Він по-батьківському дбає про виховання молоді, навчаючи її “кожну мить хорошу берегти” (“Як ідеш ти…”).
З глибокою теплотою говорить поет про володаря сміху Остапа Вишню у присвяченому йому вірші:
Друг людини, друг природи й праці, Грізний ворог нечисті і зла. (“По полях ми з Вишнею бродили,…”).
Прикладом може бути вірш “Ніч і вітер віти рве Вербові”. Сумний настрій огортає
В ніч таку дозвольте двері тузі Відчинити на короткий час. Подруго несмілива, сідайте, Можете зо мною закурить… Але вранці уклонюсь вам, знайте, І – надовго!..- Сядьте і мовчіть.
На цьому вірші можно дати поняття про жанр елегії. Елегією називається ліричний вірш сумного змісту з роздумами про людське життя. Елегія, як і інші літературні жанри, зазнала значних змін на протязі віків. У класовому антагоністичному суспільстві елегія відбивала, головним чином, сум поета, породжений тяжким становищем трудящих.
Так, у вірші “Думи мої, думи мої…” Т. Шевченко пояснює сумний (елегійний) характер багатьох своїх віршів суспільним лихом: “Бо вас лихо на світ, на сміх породило…”. До жанру елегії в дожовтневій українській літературі належать також вірші “Минають дні, минають ночі”, “Мені однаково” Т. Шевченка, “Журба” Л. Глібова, “Я не скінчу тебе, моя убога пісне” І. Франка, “Ох, як-то тяжко” Лесі Українки. Зразком елегії можуть бути вірші “З кохання плакав я”, “Пам’яті Оксани Петрусенко” П. Тичини, вірші М. Рильського “В бідне серце моє закрадається вечір”, “Шч і вітер віти рве вербові”, В. Сосюри “Хмуро, хмарно” та ін.
Характерною рисою радянської елегії є її життєствердний характер, відсутність песимізму і відчаю. Так, сум поета, персоніфікований в образі несміливої подруги туги, недовготривалий, скороминущий.
У книзі “Зграя веселиків” (1960) образно розкривається гуманістичний характер нашого ладу. Комунізм не нівелює людську особистість, навпаки, духовні і фізичні сили людини знаходять свій справжній розквіт тільки у творчій соціалістичній праці, в ратних і трудових подвигах на благо народу. Так, у вірші “Вогні” (поетичній відповіді на вірш Андрія Малишка “Вогник”) Максим Рильський згадує своїх “хороших і різних” друзів – “славного між чудових”, геніального Амвросія Бучму, “співучого Шпорту з добрими очима”, музичного Юрія Яновського, пристрасного Олександра Копиленка, спокійного Янку Бриля, запального Наїрі Зар’яна.
Але він не забуває і про багатьох простих людей, образи яких навіки вирізьбились в пам’яті поета. Рильський порівнює поетів з цікавими матросами, що “люблять одкривать нові світи”, він ходить шляхами Стефаника і Франка, пізнає нове, що появилося “в Довбуша країні”, славить “огонь трудівника на ниві, в лісі, в пасіці, в садочку” (“Карпатські октави”).
(2 votes, average: 4.00 out of 5)