11 клас
ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВАСИЛЬ СТУС
“Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…”
Поету і громадянинові Василю Семеновичу Стусу не судилося зазнати в Україні літературної слави за життя, але сповна довелося випити гірку чашу страждань. Друга половина його короткого життя (прожив він усього сорок сім років) була дорогою випробувань і страждань.
Виростав Василь Стус у шахтарській столиці Донбасу, навчався в педінституті. По-юнацьки закоханий у весь білий світ, почав писати вірші.
Вперед, керманичу! Хай
Юність догорить –
Ми віддані життю, і нам
Віддасться в славі, –
Так піднесено-мрійливо писав молодий В. Стус у 1959 році. Юнацькі вірші були напоєні захопленням чарами природи, передчуттям кохання, роботи за покликанням.
У1963 році В. Стус вступив до аспірантури, поринув у роботу над дисертацією. Він перекладав твори Й. Гете, Г. Лорки, писав критичні статті про творчість молодих письменників, створював нові поезії. Це була людина, чий розум працював без перепочинку.
Візьміть-но і сьогодні будь-який портрет Стуса, придивіться уважно, і ви відчуєте отой його притамований біль, що струмує з його погляду з-під брів.
В особі Василя Стуса одночасно жив і ніжний поет, і мужній борець за правду, і полум’яний патріот. Він завжди був людиною чесною й відвертою. Він не міг брехати ні собі, ні людям. Можливо, саме завдяки цій рисі ми взнали правду про трагедію геніального Павла Тичини, над дослідженням творчості якого працював Василь Семенович і про якого з болем відверто сказав:
Геніальний поет роздвоївся (на себе і страх!).
А боятися було чого. Хвиля нових арештів, що сколихнула Україну, викликала палкий протест В. Стуса, за що у 1965 році його виключили з аспірантури. А з 1972 року для Василя Семеновича “на колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми”. П’ять років примусових робіт і три роки заслання глибоким болем врізалися в душу й вірші Стуса. Короткочасне повернення в Україну знову закінчилося засудженням його на п’ятнадцять років.
Проте важкі випробування не зламали мужнього правдоборця. “Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю”, – писав поет і громадянин, не маючи ніякої підтримки від тих, за чию правду боровся. Мовчали й земляки Василя Стуса. Які пекельні муки краяли тоді його серце, можна лише здогадуватися. Саме тому мене глибоко вразило відверте зізнання поета: “Як добре те, що смерті не боюсь я…”
Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність. Обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний хід подій. А вірші стали документами життя поета, де тісно переплелися і біль, і любов, і мрія про повернення:
“Народе мій, до тебе я ще верну…” Рідний край, що постійно жив у пам’яті В. Стуса, не давав зламатися, додавав сил спогадами про те, що дороге й миле серцю.
Пам’яте, верни
Із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука осіннього достою
В мої червонобокі виснуть сни.
Такі думки спонукали жити, щоб його поезія заговорила до сьогоднішнього читача, розпалила в ньому багаття любові до добра й правди, допомогла зрозуміти трагізм доби.
Зізнаюсь відверто, що не все ще я осмислюю достатньо глибоко в творчості В. Стуса, земляка, але проймаюся його болем і думками, захоплююся його образами й щирістю почуттів, таких складних і багатогранних. У пронизаних болем рядках б’ється полум’яне серце кращого з-поміж нас. Тож читаймо вірші Василя Стуса, щоб краще зрозуміти його і час, у який ми живемо.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)