ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ
Дмитро Павличко (нар. 1929 р.)
Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Початкову освіту майбутній поет здобув у польській школі села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській десятирічці, а 1948 року вступив до Львівського університету. Студентом він очолював літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 року Д. Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Франка, але невдовзі залишив наукову роботу.
Того
“Жовтень”. Тоді ж вийшли друком поетичні збірки “Моя земля” (1955) і “Чорна нитка” (1958). Збірка “Правда кличе” (1958) була визнана “ідеологічно ворожою”, а весь її тираж був повністю знищений.
1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів “Сон” (1965) і “Захар Беркут” (1970).
З 1966 по 1968 рр. Д. Павличко працював у секретаріаті
Протягом 1971-1978 рр. Д. Павличко редагував журнал “Всесвіт”. Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970-1980-ті роки, можна виділити збірки “Сонети подільської осені” (1973) і “Таємниця твого обличчя” (1979).
Поезіям Д. Пав личка властиві філософізм, глибина роздумів над сутністю людського буття, звернення до канонічних строф (сонет, терцина, рубаї) та творче використання фольклорних образів і мотивів.
Д. Павличко – лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка 1977 р., автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, в 1990-1994 рр. – депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У своїй останній збірці “Покаянні псалми” (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України.
“Художнє мислення поета – не лише пристрасне і глибоке, а й запліднене попереднім мистецьким досвідом, культурологічно багате… Мовиться про загальну культуру думки, її доцільний рух від знаного до незнаного, її спокревність зі світовим естетичним досвідом. Різночасові духовні світи (Шевченка і Фучіка, Екзюпері й Чурліоніса, Овідія і Франка) не асимілюються у Павличка ліричним “я”, а продовжуються його обізнаністю, інтелігентністю, знанням світового художньо-філософського надбання.
Це не просто один із найширших проблемно-тематичних напрямів творчості, а специфіка поетики…
Відданість традиції простежується і в стилістиці Д. Павличка, котрий і за часів найсміливіших новацій молоді віддає перевагу класичним формам, насамперед сонету, нормативному віршеві в усіх поетичних жанрах… В цілому ж поетові близькі строгі форми (рубаї, терцини, сонети), що відповідають його чіткому мисленню…”
(Моренець В. Дмитро Павличко// Історія української літератури XX ст.: У 2-х кн. Кн. 2. Ч. 2: 1960- 1990-ті роки: Навч. посібник / За ред. В. Дончика.- К.: Либідь, 1995.- С. 101.)
(2 votes, average: 3.50 out of 5)