Пішовши з Масеачузетса, з гурту своїх співвітчизників, відмовившись боротися з ними за них же самих, за їх соціальне і духовне визволення, Річард позбавив своє мистецтво змісту, основи. Очевидно, попри всю свою святенність, массачузетська громада краще розбиралася в мистецтві, в скульптурі, ніж но-воявлені американські промисловці, та справа, зрештою, і не в цьому. Там, в Массачузетсі, була боротьба, В Род-Айленді “люди багатіють”, вони вже хочуть купувати не прості горщики, а “делікатні”.
Проте міщанські смаки род-айлспдців пе
В Род-Айленді він не міг знайти спільної мови з гендлярами, бо їм було чуже розуміння прекрасного, в них його заступило всевладне розуміння зиску.
Та чи можна обвинувачувати митця тому, що він покинув Массачузетс?! Адже ми знаємо, що Річарда прогнали. Щоправда, скульптор і сам пішов би звідти, бо не знайшов у пуританській громаді того, за чим їхав з далекої Венеції в Америку – не знайшов боротьби за здійснення мрії про новий
А без мрії нема натхненного мистецтва, мистецтва, яке прозирає в майбутнє. В конкретних обставинах його мрія виявилася в самотині. У цьому й полягає основна причина занепаду таланту. Не освітлений високою ідеєю, він позбувся живодайних соків і зав’яв, завмер.
Без боротьби, без провідної ідеї, в чотирьох стінах, відокремлених від світу, живлене тільки спогадами про минуле, всяке мистецтво вмирає, стає умоглядним. З Річардом повторюється те ж саме, що з венеціанськими митцями. Він замкнув, звичайно, мимовільно, свій талант у тісну теплицю, втратив живі зв’язки з боротьбою за світлі ідеали. І коли Річард запитує:
Чи не краще було тоді, як руки фанатичні мої утвори в порох розбивали? Бо се ж таки було якимсь признанням, що хист мій справді може мати силу, для них лиху, ворожу, нечестиву, а все ж велику!- то для читача в цих словах звучить не тільки запитання, але й розгадка його трагедії. Нема життя без боротьби, без боротьби нема й мистецтва. Діяльним, живим, отже й вічним, безсмертним мистецтво може бути лише тоді, коли воно виникає і розвивається в умовах боротьби за волелюбні ідеали. Мрія, відірвана від боротьби, випещена в самотині, не може породити видатних творів мистецтва, бо вона не поєдналася з дійсністю.
Скільки Річард не вдивлятиметься в нову скульптуру, виліплену ним у Род-Айленді, він не побачить у ній життя. Митець втратив свій талант.
…Щоб до душі душею промовляти, то треба, щоб ті душі поріднились. А що ж їх поріднить?
Думка Річарда не знайшла відгуку в його земляків, як не знайшла і в Род-Айленді. Зникла однаковість відчуттів і сприйняття, зникла властивість узагальнювати і відтворювати дійсність у її розвитку й перспективі. Відтак зник і талант.
В муках дошукуючись причин, що викликали невдачу з останньою його статуєю, Річард говорить: “Взірця немає”. Фантазія митця повинна виходити з реального, з життєвого. Американська пуща не давала зразка для прекрасного.
Вона живим поховала талант Річарда. Непривабливості Венеції з її інквізицією бліднуть перед американською “свободою”. В американській пущі Річард міг створити не мистецьку річ, а лише якусь “потвору… мертворождєнну”.
Сей твір мій бронзи й мармуру не діжде. Не пережить йому свого творця. Не встигну сам я в землю обернутись, як висохне і розпадеться глина,-
З відчаєм говорить сам собі Річард.
Краса могла проявитися не у ствердженні навколишнього життя, а швидше у запереченні. Сатирична фігурка, яка висміювала потворність і святенництво Годвінсона, була по-своєму прекрасною, бо допомагала боротися за мрію. Саме через це Річард взяв на себе повну відповідальність за статуетку Деві перед розлюченим Годвінсоном і покірною йому громадою.
В цьому виявлялося не тільки гуманне почуття Річарда, який не хотів віддати на наругу свого учня, але й творча солідарність.
Деві теж прагнув до прекрасного. Тому він ще в першій дії, продовжуючи розмову про красу і вигадку, просив Річарда показати фігурки, виліплені в Італії та на кораблі під час подорожі. Ці твори Річарда прекрасні, бо вони натхненні почуттям споді-
270
Ваної волі. Серед статуеток є одна з девізом “Регеаі ггшпсіиз, їіаі: агз”. Перекладений Річардом “Хай згине світ, а хист хай буде”, цей девіз залишався в драмі не розкритий письменницею аж до третьої дії.
Вигаданий у Венеції “у скульпторськім гурті”, він має в собі відтінок “чистого мистецтва”.
Виліпивши статуетку, яка зображувала молоденьку дівчину-пуританку Дженні в убранні принцеси, Річард намагався поєднати свою мрію з дійсністю. У первісній редакції драми &;#8216; колишній вчитель Річарда Мікеле 2, відомий ще з Флоренції (за першим задумом Річард навчався у Флоренції) топкий знавець мистецтва, так характеризує цей витвір:
Тут, бачте, трохи єдності бракує: ПреПИШИІ КНЯЖІ шати, голова ж ДІвчаТКй простого, якби се навпаки, То кращий вийшов би контраст, запевне, Та се нехай ще! Але ось дивіться: Убрання й постать царедворки – Еісцапііззіта. Само ж обличчя Міщаночки, таких у вас багато В колоніях.
Тепер дивіться – вираз: (закриває горішню частину лиця) Так усміхається дівча гарненьке Своїй шістнадцятій весні. А се (закриває долішню частину і волосся, видно тільки лоб і очі) Матрони-пуританки твердий погляд,- Прокляв би він і вбрання, і сей усміх, Якби побачив їх…
Дійсність і мрія не поєдналися. Стороннє свідчення Річардо-вого вчителя розкриває глибокий внутрішній конфлікт Річарда-митця. Він убрав у пишні шати міщаночку, яких у колонії багато, і єдності не вийшло. Надто вже не пасувало обличчя буденної буржуазки до вбрання принцеси. Мине два сторіччя – і нащадки американських колоністів самі ганятимуться за шляхетськими титулами, гербами й знатністю.
Річард хотів опоетизувати буденне, типове (в розумінні звичайного, розповсюдженого), піднести його до висоти мрії. Але міщанське – надто невідповідний матеріал для опоетизування; спроба митця виявилася невдалою. Ніякі пишні шати не можуть приховати буденність душі людини, хоч би ця людина і мала гарненьке обличчя.
Мікеле (перша редакція твору), продовжуючи свою думку про статуетку, приходить до висновку:
В ній я бачу Три елементи, та не триєдині: З них кожний нарізно красі хай служить, та бути вкупі неподоба їм…
Я б радив вам три статуї зробити, А проба ся для всіх би послужила, Вам тільки треба роз’єднати знову Три елементи, і чудові твори Тоді ви світові дасте в дарунок.
Мистецтво всеосяжне, воно може відтворити і пуританський погляд, і усміх дівчини своїй шістнадцятій весні, і царівну-мрію, якій немає місця в міщанському середовищі американських колоністів. Але примирити, поєднати ці цілком відмінні, соціально і духовно несполучні світи – неможливо.
Знаменно, що Річард весь свій спадок, всі свої мрії заповідає малому Деві і наказує йому їхати вчитися до Голландії, яка “новому хисту торує шлях широкий”. Відомо, що голландське мистецтво XVII сторіччя відзначалося своїм реалізмом, щільним зв’язком з життям, увагою до простих трудящих людей. Показово, що в підготовчих планах до твору Леся Українка відразу ж виділила постать Деві, про якого занотувала – “палке хлоп’я з артистичною натурою, ученик (потім єднає хист і життя, знаходить струю, що зв’язує спільне у нього і у тих, що навколо нього)”.
Таким чином, на думку авторки, Деві й має подолати розрив між мрією і дійсністю, між ВісЬііШ£ ипсі \УаЬгЬеіі, між “часовим” і “вічним”, що Річардові виявилося не під силу.
Драматична поема “У пущі” – це трагічна повість про “од-важного, вільного і непримиренного, покірного тільки правді і красі” скульптора, талант якого згублено “в пущах Нової Англії”, повість про “похованого артиста” (один з варіантів назви твору). Цей твір переконливо доводить, що особистої волі митця не досить, щоб талант зростав і розвивався. В капіталістичному суспільстві особиста свобода митця ілюзорна й облудна. Річард як скульптор тисячами видимих і невидимих ниток був пов’язаний з цим буржуазним суспільством, воно і вбило його хист. “Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна.
Свобода буржуазного письменника, художника, актриси є лише замаскована (або лицемірно маскована) залежність від грошового мішка, від підкупу, від утримання” &;#8216;. Річард прагнув бути незалежним, не піддавався на підкупи буржуазії і її попередників, але суспільні умови життя, зречення від боротьби за дійове мистецтво вбили його талант. З своїм мистецтвом скульптор Річард був непотрібний для тогочасного світу гендлярів і святенників, через те і втратив найдорожче, що мав,- талант, мету життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)