Понад двадцять років минуло від того дня, коли Україну спіткала страшна трагедія – техногенна катастрофа, спричинена вибухом на Чорнобильській АЕС. Джерело атомної енергії, що вважалося цілком безпечним, заподіяло шкоду, реальний обсяг якої і досі не визначений. Протягом свого історичного розвитку людство зазнало багато горя, змушене було боротися за існування на Землі, його спіткали пошесті, стихійні лиха, війни… Однак усі ці події рано чи пізно відходили в минуле, пережиті й подолані, залишаючи по собі лише спогади, тимчасом як Чорнобильська
Вибух на ЧАЕС сучасні дослідники вважають у п’ятсот разів потужнішим за вибух атомної бомби, в 1945 році скинутої на японське місто Хіросіму. Немає ліку людським втратам, не піддається реальній оцінці шкода, завдана здоров’ю нації, однак найважче виміряти травми моральні, адже Чорнобильська аварія змусила людство усвідомити свою безпорадність перед природою
Усю гіркоту й відчай поет висловив у таких рядках: За безладу безмір, за кар’єри і премії, Немов на війні, знову вихід один: За мудрість всесвітньодурних академій Платим безсмертям – життям молодим. Вступ до поеми вражає своєю напруженістю, у ньому виразно звучить бажання залучити до співтворчості усі мистецтва, аби змалювати сучасну – Чорнобильську – мадонну так, щоб вона стала поряд із тими зображеннями Божої Матері, які живуть тисячоліття. Масштабність головного образу, витвореного поетом, розкривається у своєрідному припущенні того, що людство стало на межу існування через свої переступи й гріхи: Дорога роз’юшена слізьми побита, Пробита, цвяхована тяжко слізьми… На вічній дорозі розіп’яті ми… Людство знає чимало зображень Божої Матері, однак лише в інтерпретації І. Драча цей образ, образ “Чорнобильської нашої мадонни” набуває таких трагічних рис.
В епілозі поеми мадонна стає уособленням, втіленим закликом до відповіді за все, негідне людини, втіленою невідворотністю суду совісті, останнім нагадуванням про відповідальність за майже остаточно винищений світ: Хто ж там, сиву, посміє займати? Сіль пізнання – це плід каяття… Несе сива чорнобильська мати Цю планету…
Це хворе дитя!.. Увесь відчай і безпорадність людини, яка опинилася сам-на-сам із екологічною катастрофою, висловила у своїй поезії “Атомний Вій опустив бетонні повіки…” Л. Костенко: Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?! Хто сіяв цю біду і хто її пожне?
Хто нас образив, знівечив, обжер? Яка орда нам гідність притоптала? Якщо наука потребує жертв, – Чому ж не вас вона перековтала?!
Поезія стала своєрідним болісним плачем-прокляттям усіх безневинних і стражденних, усіх тих, хто боїться жити далі і не знає, кого за це судити. Людство назавжди залишить у своїй пам’яті страшний день, коли “ударив чорний дзвін”: То хто ж ви є, злочинці, канібали?! Ударив чорний дзвін. І досить балачок. В яких лісах іще ви забарложені? Що яничари ще занапастять? І мертві, і живі, і ненароджені Нікого з вас довіку не простять!
Драма XX століття відображена у багатьох сповнених відчаю творах українських і зарубіжних письменників, і це означає, що сьогодні приховувати правду про Чорнобильську трагедію та її наслідки недоречно і нечесно. Прийдешні покоління, які житимуть у постчорнобильську епоху, мусять знати про найжахливішу катастрофу людства і винести з неї уроки відповідальності за своє майбутнє і майбутнє своїх дітей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)