(1929 р. нар.)
Роман Іваничук – автор багатьох збірок новел та оповідань, повістей “Місто”, “Сьоме небо”, “На перевалі”, “Зупинись, подорожній!” (“Спрага”). Але найбільшу популярність він здобув як історичний романіст. Його “Мальви”, “Черлене вино”, “Манускрипт з вулиці Руської”, “Вода з каменю”, “Четвертий вимір”, “Шрами на скалі”, “Журавлиний крик”, “Бо війна війною”, “Орда” – це різні часи, різні географічні терени, різні жанрові підвиди історичного роману.
Як
Уже перший опублікований твір Р. Іваничука – новелу “Скиба землі”, видрукувану 1954р. в студентському альманасі Львівського університету, де він навчався
Сюжети перших творів Р. Іваничука не є власне новелістичними, “новина” тут пов’язана не з екстраординарними ситуаціями чи драматичними моментами в житті героїв; це найчастіше “новина” настрою героя-оповідача.
Самовимогливість, самокритичність і невтомну працьовитість, властиві Іваничукові, добре ілюструє його перший роман “Край битого шляху” (1962). Кожна з наступних частин цієї трилогії (опублікована “Прапором” повість “Зупинись, подорожній!” – у першому журнальному варіанті “Спрага” – мала б бути четвертою частиною, а роман – тетралогією) вирізнялась зростанням майстерності, професіоналізму, хоча загалом твір не став значним явищем літератури.
Виразно окреслені генетичні зв’язки новели з повістями письменника “Місто” (1977), “Сьоме небо” (1985), “На перевалі” (1981). В усіх трьох діють ті ж самі герої, хіба на різних – головніших чи другорядніших – ролях.
У “Місті” кінорежисер Нестор на вершині слави приїжджає в місто своєї юності за її підтвердженням або запереченням: привозить на суд земляків свій новий фільм. У повісті “На перевалі” той самий Нестор із групою акторів потрапляє у незвичайну ситуацію, яка висвічує кожного з них.
У “Сьомому небі” головними героями виступають другорядні персонажі “Міста”: Несторів гімназійний учитель на прізвисько Страус, щоб скоротати тюремний час у фашистській в’язниці й подолати страх, розповідає співкамерникам про себе та своїх друзів.
Усі три повісті – як три аспекти проблеми випробування, розділи більшого твору, до якого вони рухаються своєю проблематикою, сюжетними лініями, життєвим матеріалом і долями героїв. Зрештою, те саме спостерігатиметься і в історичних романах: кожен, лишаючись суверенним, завершеним твором, водночас сприймається як частина епопеї, за якою – вся історія нашого народу.
У жанрі історичного роману Р. Іваничук дебютував 1968р. “Мальвами”. Ще не встигли з’явитися рецензії, як усна й письмова “партійна” критика за спецзавданням “згори” проголосила “Мальви” ідеологічно шкідливим “історичним романом без історії”. Оргвисновки, безумовно, вдарили не тільки по твору.
Що ж крамольного знайшли в “Мальвах” ідеологічні чини? Крамольним на той час було вже саме звернення до національної історії, утвердження ідеї любові до рідної землі і народу як виміру соціальної та моральної вартості людини.
Роман (першоназва “Яничари” знята автором з “маскувальною” метою) влучно бив у те явище, яке значно пізніше було назване “манкуртством”.
Дія в романі “Мальви” відбувається у середині XVII ст. – напередодні та під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Це історія життя полонянки з України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою Соломією, яку вона вже тут, у Криму, назвала Мальвою, сподіваючись, що виживе дочка, як вижили занесені вітрами з українських степів квіти. А Україна протистоїть двом державам-загарбницям: Османській імперії та Кримському ханству, що воюють проти України силами її дітей.
Роман “Черлене вино” (1977) переносить читача у XV ст., в галицькі й волинські землі, над якими нависла загроза полонізації.
Циклічність, зчепленість кожного роману з наступним надає їм безперервності вічного часу, куди входять і видатні події, і маловідомі; і видатні люди, і невідомі офіційній історії їхні однодумці, без кого й великі не стали б великими. Тому письменник намагається реставрувати ці невідомі постаті – встановити справедливість, “вирівняти” історію. Тенденція до демократизації останньої, властива сучасному історичному романові, проймає концепцію часу в творах Р. Іваничука.
Тому він вибирає з потоку народної історії не так саму видатну подію, як її соціально-психологічні передумови.
У романі “Манускрипт з вулиці Руської” (1979) показано зародження ідеї визвольної війни, майбутньої Хмельниччини, у Львові кінця XVI – початку XVIII ст.
А в романі “Вода з каменю” (1982) зображено будителів національної пам’яті – “Руську трійцю” – Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, що в 30-х роках XIX ст. уперше в Західній Україні стали писати літературні твори народною мовою.
“Четвертий вимір” (1984) – це філософське осмислення категорії пам’яті (четвертого виміру дійсності) через долю Шевченкового однодумця і друга М. Гулака, одного з кириломефодіївців, що після ув’язнення в Шліссельбурзькій фортеці був засланий до “теплого Сибіру” – на Кавказ, де серед грузинів і азербайджанців знайшов другу батьківщину й заслужив добру пам’ять своєю подвижницькою роботою для розвою їхніх культур.
Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і вчинками, сповіді, звіту “історичної” людини перед народом, прийдешнім, провідна і для роману “Шрами на скалі” (1986). У романі поєднано три часові плани: епоха Франка, часи Данила Галицького і сучасність. Остання доба пов’язана з особою автора, який, приїхавши в Урич, колишню твердиню Галицько-Волинської землі, де любив бувати Франко, шукає слідів напису на честь Франкового ювілею і на очах читача творить розповідь про геніального поета.
Концептуальний центр роману “Журавлиний крик” (1988) – тріада: Воїн-Меч (кошовий отаман Петро Калнишевський), Філософ-Слово (Павло Любимський, Сковорода) і Митець (маляр Шалматов, Іван Котляревський). “Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до мислі не привчили? Загине він, – каже в романі Сковорода. – А щоб цього не трапилось, учитися треба: кожну мить, кожен день розум свій будити, – він же безмежний. А коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь”.
По суті, така тріада присутня в кожному історичному творі письменника, але незмінно найважливішим її компонентом виступає Слово, першопочаток усього сущого, матеріального й духовного, соціального й морального.
На жаль, право України на своє Слово впродовж століть оплачувалось розправами, репресіями й концтаборами, незчисленними людськими жертвами (“Бо війна – війною… “, 1991; “Орда”, 1992).
Людина в романах Іваничука духовно поріднена із символічно акцентованими простором і часом. Вона пронизана його плином, і він зумовлює її поведінку і її мету. Саме через сюжет випробування цієї мети людина й розкривається в цих творах, які є в певному сенсі ідеологічними романами випробування, де важливим жанрово-композиційним чинником виступає усвідомлення ідеї чи доростання до неї.
Об’єднують усі романи Іваничука в один цикл, в один великий роман про рідну історію не тільки сам матеріал, історія, спільні події й герої, наскрізні образи-символи, а й наскрізні ідеї, передовсім найвизначальніша – ідея любові до рідної землі й народу як смислу існування людини.
С. Андрусів
Історія української літератури ХХ ст. – Кн. 2. – К.: Либідь, 1998.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)