“Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм”, – так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: він належить вічності, а його надбання – світовій культурі. А він – невід’ємна частка могутньої світової культури, світосяйний геній українського народу. У світ мистецтва, світ великої культури Олександр Петрович Довженко прийшов з берегів зачарованої Десни, з глибинних надр українського народу.
Про свої витоки і джерела він розповів у чудовій повісті,
За переказами, його предки прибули у цей край з Полтавщини. Офіційні документи засвідчують, що рід Довженків був великий. Дід Семен – з останніх українських чумаків. У батьків майбутнього письменника – Петра Семеновича й Одарки Єрмолаївни
У згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали “плач і похорон”. Довженко любив матір, про яку писав: “Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди”. Син ріс слухняним і працьовитим, допомагав батькам, багато читав. Формування характеру майбутнього письменника і кінорежисера відбувалось під впливом чарівної української природи: мальовнича Десна і “казкова сіножать” на ній назавжди викарбувалися в пам’яті митця.
Вчився Довженко у Сосницькій початковій школі, а згодом – у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко – він був відмінником. Хлопець зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя, як тоді йому здавалось, йшло у двох вимірах – реальному й уявному.
У 1911 році Олександр Довженко вступив до Глухівського учительського інституту, але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців. З 1914 по 1917 роки Довженко працює викладачем вищої школи у Житомирі. Плекав надію стати художником, тому брав приватні уроки, щоб “коли-небудь потрапити в Академію мистецтв хоч вільним слухачем”.
Одружився з учителькою Варварою Семенівною Крилевою. З 1917 по 1919 вчителює й навчається у Київському комерційному інституті. У 1920 році він брав активну участь у суспільно-політичному житті країни: боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі. У роки німецької і польської окупації був у складі 3-го полку армії УНР, працював у Житомирській губнаросвіті секретарем і завідувачем відділу мистецтв, згодом – комісаром театру імені Тараса Шевченка.
Починаючи з 1920 р. Довженко – в лавах більшовицької партії. А з 1921 по 1923 роки перебуває на дипломатичній роботі завідувача загальним відділом при українському посольстві у Варшаві, у Берліні перебував на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР. Тут він вступив до приватної художньої майстерні професора Еккеля й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва. До Києва Довженко приїжджає з наміром вчителювати і продовжувати навчання.
Стає студентом природничого факультету університету і водночас слухачем Академії мистецтв. * З 1923 року переїхав до Харкова й незабаром став відомим як ху-дожник-ілюстратор газети “Вісті ВУЦВК”, автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом “Сашко”. О. Довженко належав до літературних організацій “Гарт” та ВАПЛІТЕ. У 1925-му році в сім’ї Довженка сталася біда – захворіла дружина, Варвара. Існують різні версії хвороби, одна з яких така: під час катання на човні вона вдарила веслом по коліну і згодом з ним почалися негаразди. Поставили моторошний діагноз: туберкульоз кісток. Лікувати подібну хворобу в Харкові було неможливо.
Довелося відправити Варвару до Криму, в санаторій. За спогадами Довженкового друга, Миколи Бажана, Олександр Петрович у той час ходив понурий, похнюплений, незвичайно й небувало замкнутий у собі, у своєму горі, в своїй самотності, в неладі з собою. Друзі намагалися його розважити, але безрезультатно. Варвара, яка мріяла стати артисткою у Курбасівському “Березолі”, вже не могла пересуватися самотужки.
На всіх її надіях було поставлено хрест, і на родинному щасті з Довженком – теж. Добре знаючи чоловіка, Варвара розуміла, що під час вибору на перший план він поставить своє покликання. Тож, за традиційною версією, Варвара благородно відпустила свого чоловіка, щоб не бути йому тягарем, не перешкоджати поступові у світле й велике майбутнє. Є щось недоговорене у тому поспішному розлученні Довженка з дружиною. Справді, вона не заперечувала проти того.
А все ж таки щось тут не так. Ні до, ні після того нічого подібного за Довженком не помічалося. Не міг він отак запросто покинути в біді жінку.
Але сама Крилова у своїх спогадах не сказала про це жодного слова. Впродовж 1926-1933 рр. Олександр Довженко працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. Одеська кінофабрика на той час була основною в республіці з випуску українських кінофільмів. Там з’явилися й перші фільми молодого кіномитця – кінокомедії “Вася-реформатор” та “Ягідка кохання”.
Керівництво кінофабрики обидва фільми забракувало, але режисер Довженко не впав у відчай, а продовжив творчі пошуки. У цей період на Одеській кінофабриці Олександр Петрович познайомився з молодою кіноактрисою Юлією Солнцевою. З 1929 р. Довженко працює на Київській кінофабриці, викладає на режисерському курсі у Київському кіноінституті. У 1930 р. О. Довженко зняв картину “Земля”, яка принесла митцю світову славу. Разом зі своїм оператором Д. Демуцьким він виїхав за кордон.
Відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи “Землю”, “Звенигору”, “Арсенал”, виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію. На екранах країни і за кордоном виходять його німі фільми – “Сумка дипкур’єра”, “Звенигора”, “Арсенал”. Фахівці досі дивуються талантові кіномайстра, який, знімаючи “Звенигору”, зумів вмістити на 1799-ти метрах кіноплівки мало не всю історію України!
Фільм “Арсенал”, як і “Звенигора”, мав великий успіх, був помічений і на Заході. “Арсенал” поставив Олександра Довженка в один ряд з такими видатними митцями, як Сергій Ейзенштейн та Всеволод Пудовкін. У 30-х роках Олександр Довженко вже був всесвітньо визнаним самобутнім кінорежисером, основоположником поетичного кіно, митцем світового рівня. Його високо оцінив Чарлі Чаплін, назвавши єдиним в слов’янському світі великим митцем, мислителем і поетом. “Землею” Довженко завоював цілий світ, але до США тодішня влада його не пустила. Успіх був колосальний, саме за те партідео-логи й підрізали творчі крила майстра.
В пресі стали з’являтися розгромні статті на фільми вже всесвітньо відомого кінорежисера. Наприклад, “Известия” опублікували фейлетон Дем’яна Бедного, в якому той назвав “Землю” “куркульською кінокартиною”. Це був ніби удар у спину.
Геніальний митець відразу посивів і постарів. “Я хотів був умерти”, – визнавав Довженко. Незабаром фільм зовсім заборонили. Згодом між Довженком і Бєдним відбулися незвичайні зустрічі.
Дем’ян Бєдний розкаявся у своїй критиці… У 1932 р. Довженко зняв перший звуковий фільм “Іван” і був запрошений до кіностудії “Мосфільм”, де почав працювати з 1933 року. У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з’явився “оптимістичний” “Аероград”. У 1939 р. вийшов на екрани “Щорс” (поставлений на Київській кіностудії). Фільм швидко став популярним, глядачеві подобались подані з гумором колоритні народні, національні характери, особливо Боженка, Трояна, Чижа…
Але настало розчарування митця у високих комуністичних ідеалах, похитнулася навіть фанатична віра у Сталіна, якого Довженко в жодному зі своїх фільмів так і не показав. Наступні фільми за його кіноповістями (“Повість полум’яних літ”, “Поема про море”, “Зачарована Десна”) були поставлені у Москві вже після його смерті дружиною митця. Виняток – “Україна в огні” і щедва фільми – “Битва за нашу Радянську Україну” і “Перемога на Правобережній Україні”. Упродовж 1941-1945 рр. О. Довженко створив низку новел: “Ніч перед боєм”, “Мати”, “Стій, смерть, зупинись!”, “Хата”, “Тризна” таінші.
Епосом війни називають кіноповість “Україна в огні” (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну. Війна внесла свої жорстокі корективи в долю художника, він був змушений виїхати в Ашхабад, хоча рвався на фронт. На початку 1942-го приїхав до Воронежа, де містився штаб Південно-Західного фронту.
Там виходила газета “За Радянську Україну”, редактором якої був Микола Бажан, а членами редколегії і військовими кореспондентами – Олександр Корнійчук, Ванда Василевська, Андрій Малишко. У 1943 р. фронт зупинився на кордоні України. Полковника Довженка часто можна було бачити серед бійців.
Він був на передовій під Харковом, Києвом. У селі Померках читав кіноповість “Україна в огні” Хрущову. Той схвально відгукнувся про твір, але невдовзі різко змінив свою думку, оскільки генсеку Сталіну він не сподобався. Микита Хрущов почав погрожувати Довженкові: “Ми ще повернемось до розгляду вашого твору. Цього ми так не залишимо”.
Почалися утиски, переслідування, заборони. На засідання Політбюро ЦК, за присутності М. Рильського, М. Бажана, О. Корнійчука, Сталін осуджує “Україну в огні” як націоналістичну і класово ворожу. Як одне зі свідчень тієї боротьби Довженка за свою духовну свободу залишився запис в його “Щоденнику”: “Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту,- невже любов до свого народу є націоналізм?
Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..” Довженко ж бачив трагічну воєнну сучасність України через її історію. Він писав: “Перечитав знову історію України. Боже, до чого ж вона сумна і безрадісна. До чого невдала і безпросвітна.
Ніде правди діти: і погані ми, і нещасливі. Більш нещасливі, ніж погані…” 31 січня 1945 року Довженко записав: “Сьогодні роковини моєї смерті… Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягара неправди й зла…” Після війни Довженкові як “затятому націоналісту” не дозволяли жити в Україні.
Проти його повернення було партійне керівництво України. У “Щоденнику” читаємо: “…не пустили мене в Київ, я український ізгой… Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл. Я хочу писати серед свого народу… Невже я не можу жити на Вкраїні?..
Розтерзана і змучена душа моя до краю. Я України син. Нащо відняли у мене Матір?
Земле моя рідна, коли б хоч ти була щаслива”. За “ідеологічно правильний” фільм “Мічурін” митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після кіноповісті “України в огні”. Упродовж 1949-1956 рр. на кіностудії “Мосфільм” Довженко пише кіноповість “Мічурін”, знімає документальний фільм “Країна рідна”, робить начерки епопеї “Золоті ворота” і, як професор, читає лекції у Всесоюзному державному інституті кінематографії.
Він написав кіносценарій “Прощай, Америко”, ряд статей з кіномистецтва, закінчував кіноповість “Антарктида”. У 50-х роках розпочинається будівництво Каховської ГЕС, і письменник, задумавши фільм про цю подію, їде до Каховки, спостерігає за ходом робіт, спілкується з інженерами, вченими, збирає матеріал. У 1956 р. у березневому номері журналу “Дніпро” була опублікована “Зачарована Десна”. У цей час була завершена й “Поема про море”. “Поема про море” – це розповідь письменника про сучасність та історію, народ і особистість, працю й красу, схвильовані роздуми про “народну душу” та “виховання почуттів”.
У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму. А 25 листопада 1956 року Олександр Довженко раптово помер. Дружина митця Юлія Солнцева, яка була його другом і помічником, завершила і відтворила на екрані те, що було задумом Олександра Довженка. “Зачарована Десна”, “Повість полум’яних літ”, “Поема про море” – фільми Юлії Солнцевої, поставлені за сценаріями кіномитця, – це нова форма кінематографічної мови, відкрита Довженком і втілена з високою майстерністю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)