(1906 – 1989)
БЕККЕТ, Семюел Барклі (Beckett, Samuel Barclay – 13.04.1906, Фоксрок, графство Дублін – 22.12.1989, Париж) – ірландський письменник, лауреат Нобелівської премії 1969 p.
Батько письменника, Вільям Беккет, у 1900 р. захворів на запалення легенів і потрапив до дублінського шпиталю Аделаїди, де й познайомився і енергійною і милою медсестрою Мері (Мей) Роу, котра невдовзі стала його дружиною. У 1901 р. Вільям і Мері взяли шлюб за протестантським обрядом, через рік у них народився старший син Френк, а ще через чотири роки – молодший Сем. Сім’я майбутнього
Досить сказати, що за кривавими подіями Великоднього повстання проти англійців, яке вибухнуло в Дубліні у квітні 1916 р., Вільям Беккет й обидва його сини спостерігали здалеку, розташувавшись на вершині одного з пагорбів, що оточують місто.
Восени 1916 р. Семюел Беккет вступив у перший клас школи Портора в Еніскілені, де свого часу навчався також О. Вайльд. Тут майбутній письменник почав вивчати французьку
Крім того, Семюел успадкував від матері стриману і мовчазну вдачу, а від батька – пристрасть до далеких піших прогулянок і захоплення спортом (у школі Беккет був одним з найкращих гравців у крикет та теніс, а також чудово боксував).
У 1923 р. Беккет вступив у дублінський коледж Святої Трійці (Триніті-коледж), а в 1927 р. здобув звання бакалавра гуманітарних наук з правом викладання французької та італійської мов. Навчаючись у Триніті-коледжі, Беккет був завзятим театралом (особливо йому подобалися відновлені після здобуття Ірландією незалежності постановки п’єс відомого драматурга Дж. М. Сінга). Крім того, у студентські роки юнак відкрив для себе кінематограф.
На екрані тоді сяяли зірки американського німого кіно Б. Кітон та Ч. Чаплін. Створений ними комічний образ безталанного невдахи-волошоги згодом породив численні художні ремінісценції у творчості самого Беккета.
Після завершення студій у коледжі новоспечений бакалавр подавсь у Париж, де йому запропонували посаду викладача англійської мови у Вищій нормальній школі. Втім, науково-педагогічна кар’єра не надто приваблювала Беккета, натомість він з головою поринув у життя паризької літературної богеми. У 1928 р. приятель – поет Том Макгріві познайомив Беккета з іншим “дублінським парижанином” – знаменитим автором “Улісса” і “Портрета митця замолоду” Дж. Джойсом.
У Беккета було багато спільного з Джойсом, вони одразу ж заприязнилися. Як зауважує Д. Ноулсон у своїй книжці “Прокляття славою: Життя Семюела Беккета” (“Damned to Fame: The Life of Samuel Beckett”, 1996), “вони обидва здобули наукові звання в царині французької та італійської філології, хоча й навчалися у різних університетах Дубліна. Виняткові лінгвістичні здібності Джойса і його глибоке знайомство з італійською, німецькою, французькою та англійською літературами справили неабияке враження на Беккета… Вони обидва обожнювали слова – їхнє звучання, ритм, форми, етимологію й історію. До того ж, Джойс послуговувався “власноруч сконструйованою” лексикою (слова, які він використовував, походили з багатьох мов) і був завзятим збирачем сучасного різномовного сленгу.
Все це дуже захоплювало Беккета, який певною мірою намагався наслідувати старшого товариша”.
Беккет став не лише вірним другом Джойса, а й безпосередньо увійшов у його життя. Щоправда, це “входження” мало, так би мовити, амбівалентний характер: по-перше, Беккет долучився до вельми герметичного кола літераторів, що гуртувалися навколо автора “Улісса”, спілкуючись із ним і надаючи йому, немолодому, хворобли-ому і майже сліпому, необхідну допомогу, а, по-друге, невдовзі його відданість Джойсові привернула увагу Лусії, хворої на шизофренію доньки письменника, яка почала плекати щодо Беккета певні надії та наміри, внаслідок чого і сам юнак, і батько дівчини почувалися доволі ніяково. Зрештою, Беккет, який завжди вирізнявся майже патологічною чесністю і порядністю, відверто сказав Лусії, що не кохає її, і це призвело до того, що недуга дівчини різко загострилася, їй довелося зробити лоботомію і госпіталізувати у психіатричній клініці.
Ця трагедія на тривалий час затьмарила стосунки Джойса і Беккета.
Окремо слід зазначити, що Беккет допомагав Джойсові у роботі над його останнім романом “Поминки за Фіннеганом” (“Фіннегани прокидаються” – “Finnegans Wake”), а також переклав фрагмент цього твору французькою мовою і написав грунтовне есе “Данте… Бруно… Віко…
Джойс” (“Dante… Bruno… Vico…
Joyce”, 1929) для збірника літературознавчих статей, присвячених аналізу творчого методу автора “Улісса”.
Наприкінці 20-х pp. Беккет почав друкуватися в періодиці. Його першою публікацією стало оповідання “Засновок” (“Assumption”), яке побачило світ у 1929 р. на шпальтах впливового авангардистського видання “transition” (“перехід”). Наступного року Беккет опублікував поему “Блудоскоп” (Whoroscope”, 1930) – цей складний, насичений картезіанськими роздумами і прихованими значеннями драматичний монолог було визнано переможцем поетичного конкурсу, організованого видавництвом “The Hours Press”, а сам поет-лауреат отримав десять фунтів премії.
У 1931 р. Беккет написав невелике, але цікаве есе про творчість М. Пруста, у якому він не лише розкрив обрану тему, а й висловив власні естетичні принципи. Тоді ж таки 25-річний письменник розпочав працювати над своїм першим романом “Прекрасна мрія для пересічного жіноцтва” (“Dream of Fair to Middling Women”), у якому, попри певний вплив Г. Філдінга і Т. Стерна, доволі виразно лунають автобіографічні мотиви. Втім, робота над твором просувалася доволі мляво і, зрештою, Беккет відмовився від реалізації цього задуму.
Якоюсь мірою ця невдача пояснювалася ще й тим, що у цей період Беккет, постійно відчуваючи гостру матеріальну скруту, курсував між Ірландією та Парижем у пошуках стабільного заробітку.
У червні 1933 р. помер батько письменника, який залишив синові невелику щорічну ренту. Після похорону Беккет у стані глибокої депресії вирушив у Лондон, де протягом двох років відвідував психоаналітика і напружено працював над збіркою новел “Більше кольок, ніж стусанів” (“More Pricks Than Kicks”, опубл. у 1934 р.) та романом “Мерфі”(“Murphy”, опубл. у 1938 р.). Власне, саме з “Мерфі”, по суті, почалася кар’єра Беккета-романіста: письменник відтворює складну внутрішню боротьбу “роздвоєного на тіло і надушу” протагоніста, який розривається між фізичним потягом до своєї коханки, проститутки Сілії Келлі, і прагненням до цілковитого усамітнення у мороці власної свідомості.
Беккет розв’язує цей конфлікт, вдаючись до трагікомічних засобів “чорного гумору”: Мерфі гине внаслідок нещасного випадку (вибуху газу), а його прах після кремації (“не менше двох кілограмів попелу; тіло, розум і душа”), зрештою, опиняється під ногами завсідників однієї з лондонських пивниць, щоб на світанку бути виметеним геть “разом із трачинням, мокрим від розлитого пива, плювків і блювотини, разом із болотом, що відстало від підошов, і разом із недопалками, обгорілими сірниками та осколками скла”.
У 1935 р. побачив світ поетичний цикл Беккета “Кастаньєти Ехо та інші осади” (“Echo’s Bones”), до якого увійшло 13 віршів, створених протягом 1931 – 1935 pp. Наступного року письменник здійснив подорож до нацистської Німеччини, детально занотовуючи усе побачене. Повернувшись в Ірландію на початку 1937 p.. Беккет незабаром посварився з матір’ю, яка вважала його надто легковажним і нестатечним.
А ще через деякий час він отримав звання магістра у Триніті-коледжі та переїхав жити у Париж.
У січні 1938 р. Беккет мало не загинув, коли разом з кількома друзями прогулювався нічним Парижем. На них напав грабіжник, почалася бійка, і Беккет отримав удар ножем у ліву легеню – лезо пройшло поруч із серцем. Пораненого Беккета негайно відвезли в лікарню, а коли він опритомнів, то побачив коло себе Дж. Джойса з його особистим лікарем, якому було доручено вжити всіх заходів для одужання молодого письменника.
Отак Беккет став, за його власним висловом, “гоноровим посесором плеврального барометра” – пробита легеня надзвичайно чутливо реагувала на будь-які кліматичні зміни довкілля.
У лікарні пораненого письменника часто відвідувала його паризька знайома, піаністка Сюзанна Дешво-Дюмесніль. Незабаром вони почали жити разом. Сюзанна була на шість років старшою від Семюела, сильною духом та дисциплінованою, а відтак зуміла стати вірним другом і порадником Беккету.
Вона завжди і в усьому допомагала письменникові, до самої своєї смерті оберігаючи його від зазіхань преси та обтяжливих стосунків з численними шанувальниками та літературною мізерією. (Зрештою, після багатьох років спільного життя Беккета з Сюзанною таємно одружилися – це сталося 25 березня 1961 р. з англійському містечку Фолкстоун).
У 1940 р. Францію окупували нацисти. На заміну від Джойса, який залишив Париж і перебрався у нейтральну Швейцарію, Беккет із Сюзанною залишилися на окупованій території”, навіть стали активними учасниками руху Опору. “Ірландець” (конспіративний псевдонім Беккета) співпрацював з підпільною розвідувальною мережею “Глорія”. І хоча згодом письменник скептично називав свою тогочасну діяльність бойскаутською дурнотою”, проте, за словами його товаришів по зброї, Беккет завжди вирізнявся винятковою хоробрістю” і “твердістю духу”.
У 1942 p., отримавши попередження про провал їхньої організації, Семюел і Сюзанна сули змушені негайно залишити Париж, покинувши своє помешкання лише за кілька годин до приходу гестапівців. Відтак вони знайшли притулок у селі Русільйон на півдні Франції – Беккет протягом двох з половиною років наймитував у місцевого фермера, отримуючи за роботу харчі та житло. Крім того, саме тут він закінчив розпочатий ще у Парижі роман “Уот” (“Watt”, 1945, опубл. у 1953 p.).
Уот “став останнім романом Беккета, написаним англійською мовою. Надалі він писав свої твори спочатку французькою мовою, а відтак сам перекладав їх англійською. (У 60-х рр, Беккет зізнавався, що французькою йому “легше писали без стилю”, долаючи безпорадність мови і накидаючи будь-які мовні маски).
У 1945 p., після капітуляції нацистської Німеччини, Беккет із Сюзанною повернулися в Париж. Незабаром письменник вирушив до Ірландії, щоб відвідати матір. Згодом Беккет стверджував, що саме під час перебування у кімнаті матері набувся перелом у його свідомості: “Я виразно усвідомив власну глупоту, і відтоді почав писати про речі, які відчуваю”.
Тут варто зазначити, що ранні твори Беккета, попри їх безперечну художню вартісність і літературну майстерність, все ж таки були зорієнтованими на енциклопедичну манеру письма Дж. Джойса і значною мірою свідчили про деяку невпевненість автора у власних силах. Натомість у післявоєнні роки Беккет зумів здійснити прорив, який дав йому право згодом сказати: “Джойс був синтетиком, що намагався запхати в книгу якомога більше.
А я – аналітик, що намагається якомога більше з неї викинути”.
Наприкінці 1945 р. Беккет повернувся у Париж, хоча у нього, як іноземця, й виникли несподівані труднощі – щоб забезпечити собі отримання французької візи, письменник вступив до лав ірландського Червоного Хреста і протягом деякого часу працював волонтером-перекладачем у військовому шпиталі Сен-Ло.
У 1946 р. розпочався, безперечно, найплідніший період у творчості Беккета, про який він в одному з інтерв’ю сказав так: “Всі мої речі я написав за дуже короткий термін, між 1946 і 1950 роками. Потім нічого вартісного, гадаю, вже не було”. Центральною проблемою естетики Беккета стала проблема вираження життєво важливих речей і явищ, виявлення експресивної безпорадності мови, самотності і безперспективності людського життя.
Його подальша творчість віддзеркалює гірке усвідомлення того, що людина не може втекти від власних ілюзій і звільнитися від безнадійного прагнення пізнати незбагненні таємниці буття. В опублікованій 1949 р. збірці есе “Три діалоги” (“Three Dialogues”) Беккет говорить про це так: “Бути митцем – означає зазнавати краху… і ухилятися від цієї катастрофи – дезертирство”.
Беккет намагався творити “літературу безсловесності”. Експресивний мінімалізм, стриманість і скупість манери письма виразно простежуються вже в першому французькому романі Беккета “Мерсьє і Кам’є” (“Mercier et Camier”, 1946, опубл. в 1970 p.). А створена невдовзі трилогія романів – “Моллой” (“Molloy”, 1947, опубл. 1951), “Мелоун вмирає” (“Malone meurt”, 1947- 1948, опубл. 1951), “Безіменнийй”(1949-1950, опубл.
1953) – стала одним із вершинних здобутків світової прози XX ст., яскраво показавши безрадісний (і водночас – сміховинно заплутаний) шлях людського життя, сповненого трагічних помилок і відчаю.
Одним із наслідків післявоєнного перелому, що стався у свідомості Беккета, безперечно, слід вважати його інтерес до драматургії. Свою першу п’єсу “Елевтерія” (“Eleutheria”) Беккет написав у 1947 р. (англійський переклад “Елевтерії” побачив світ у 1995 p., вже після смерті письменника, який, між іншим, не вважав за необхідне публікувати цей твір). А через два роки після дебюту в царині драматургії Беккет написав трагікомедію “Чекаючи на Годо” (“En attendant Godot”, 1948-49 pp., опубл. у 1952 р.), прем’єра якої відбулася 3 січня 1953 р. на сцені паризького театру “Вавилон” і принесла авторові перший серйозний успіх (режисером вистави був Р. Блен – один із небагатьох справжніх друзів Беккета). Театральний світ був приголомшений новаторством письменника.
Зокрема, видатний британський режисер Пітер Брук писав: “Беккетові ми завдячуємо, можливо, найбільш вражаючими і найбільш самобутніми драматургічними творами нашого часу”. Трагікомедія “Чекаючи на Годо” протягом останніх п’ятдесяти років витримала найбільшу кількість театральних постановок у цілому світі.
У п’єсах, які були написані в наступні роки, – “Кінець гри” (“Fm de partie”, 1955-1956, опубл. 1957), “Остання стрічка Креппа” (“Kxapps Last Tape”, 1958) “Щасливі дні” (” Happy Days”, 1961) і “Гра” (“Play”, 1963) – Беккет продовжував вдаватися до засобів мінімалістичного, абстрактного письма, розкриваючи проблеми людської самотності, смерті та страждань, які стали лейтмотивом усієї його творчості. Втім, смерть і смуток у його драмах ніколи не були умоглядними – значною мірою, ці мотиви грунтувалися на особистому досвіді. Зокрема, 25 серпня 1950 р. не стало матері письменника, а через чотири роки від раку легенів помер його старший брат Френк.
Беккет сприйняв ці втрати дуже болісно.
Міжнародна слава і визнання прийшли до Беккета на межі 50-60 pp. XX ст. У 1959 p. письменник відвідав Дублін, щоб отримати почесний докторат Триніті-коледжу, а через два роки він разом з Х. Л. Борхесом став лауреатом Міжнародної премії редакторів. 23 жовтня 1969 року було оприлюднене рішення про присудження Беккету Нобелівської премії з літератури “за новаторські твори у прозі та драматургії, у яких духовне спустошення сучасної людини слугує запорукою її піднесення”.
Це стало цілковитою несподіванкою для Беккета та його близьких. Відтак, доручивши отримати премію своєму другові Жерому Ліндону, письменник з дружиною негайно залишив Париж і протягом деякого часу переховувався від набридливих журналістів у Тунісі. Згодом новоспечений лауреат, зауваживши, що свого часу Нобелівську премію мав би отримати Дж.
Джойс, передав більшу частину преміальних грошей (понад 70 тис. доларів) на потреби благодійних організацій і на підтримку бідних літераторів (серед яких були, зокрема, Д. Барнс і Б. С. Джонсон). У 1970 р. письменникові було зроблено успішну операцію з видалення катаракти – протягом років ця хвороба затьмарювала життя Беккета.
Упродовж 70-80-х pp. Беккет писав небагато. Хоча він і надалі продовжував перекладати англійською деякі зі своїх творів, написаних на схилі віку, проте літературна творчість завдавала йому дедалі більше страждань – Беккет відверто зізнавався, що волів би писати якомога менше.
У цей період письменник ще вимогливіше ставився до своєї праці – п’єси “Рокебі” та “Огайо. Експромт” (“Rockaby” і “Ohio Impromptu”, обидві опубл. у 19S1 p.) видаються навіть фантасмагоричнішими і лаконічніше оркестрованими, ніж попередні твори Беккета.
У 1986 p., коли увесь театральний світ широко відзначав 80-річчя Беккета, у письменника було виявлено емфізему легенів. Щоб не завдавати клопоту дружині, Беккет, зрештою, переселився у притулок-клініку Le Tiers Temps, де минули останні роки його життя і де він написав свій останній твір – вірш “Що є слово” (“What is the Word”). Навіть у притулку Беккет залишався самим собою, вражаючи всіх нев’янучою гостротою і ясністю свого інтелекту.
Після смерті дружини (вона померла 17 липня 1989 року) здоров’я Беккета ще більше погіршилося, тож він пережив Сюзанну лише на півроку: письменника не стало 22 грудня 1989 р. Вони поховані разом на паризькому цвинтарі Монпарнас.
Г. Безкоровайний
(2 votes, average: 4.00 out of 5)