(1889 – 1966)
АХМАТОВА, Анна Андріївна (Ахматова, Анна Андреєвна; автонім: Горенко, Анна Андріївна – 11.06.1889, Великий Фонтан, поблизу Одеси – 05. 03. 1966, Домодедово, поблизу Москви) – російська поетеса.
Ахматова у своїй витонченій, сповненій стриманої щирості ліриці з лише їй притаманною інтонацією відобразила надзвичайно широкий діапазон людських почуттів і переживань. Анна Ахматова народилася у дачному передмісті Одеси в сім’ї морського інженера-механіка, капітана 2-го рангу Андрія Антоновича Горенка, та Інни Еразмівни, до заміжжя
У 1907 р. Ахматова вступила в останній клас київської Фундукліївської гімназії, відтак навчалася на юридичному відділенні Вищих київських жіночих курсів. Після одруження
У 1910 та 1911 роках Ахматова разом із чоловіком двічі побувала у Парижі, а в 1912 р. – в Італії. У цьому ж році в них народився син Лев Гумільов – майбутній відомий історик і географ.
Публікуватися Ахматова почала з 1907 р. (вірш “На руці твоїй… “у паризькому російському щотижневику “Сіріус”), пов’язавши свою ранню творчість з акмеїзмом. “Одні йшли у футуризм, інші – в акмеїзм. Разом з моїми товаришами – Мандельштамом, Зенкевичем і Нарбутом – я стала акмеїсткою”, – згадувала пізніше Ахматова. У своїй ранній ліриці поетеса, творчо сприйнявши на-бутки символізму, відмовилася від символістської містики та абстрактності, намагаючись передавати земний характер почуттів.
Перша збірка Ахматової “Вечір” (“Вечер”) вийшла друком на початку березня 1912 р. у видавництві “Цех поетів” накладом 300 прим. За своїм змістовим наповненням “Вечір” – це своєрідний поетичний щоденник, у якому наявна, як зауважив у передмові до збірки М. Кузмін, гостра сприйнятливість і прийняття світу в його сонячній плоті, а також внутрішня трагедійність свідомості. У книгу увійшло 46 віршів, написаних, в основному, у 1910-1911 pp.
Друга поетична збірка Ахматової – “Вервиця” (“Четки”), яка з’явилася через два роки після “Вечора”, принесла їй всеросійську славу і висунула у перші ряди сучасної російської поезії. З-поміж численних критичних відгуків на збірку найглибшою і найпроникливішою Ахматова вважала статтю М. Недоброво, котрий підмітив у поезії “Вервиці” “ліричну душу швидше жорстку, ніж надто м’яку, швидше жорстоку, ніж слізливу, і вже відверто пануючу, а не пригноблену”.
Ранній період творчості Ахматової завершила поетична книга “Біла зграя”(“Белая стая”, 1917), позначена глибокими роздумами ліричної героїні про тривожну крихкість і непевність сучасного світу. Намагаючись вивищитися над проминущим і повсякденним, наблизитися до глибоких психологічних та етичних узагальнень, Ахматова мимовільно чи свідомо виходить за межі декларованих акмеїстами конкретності та відчутності, речевості образів і мовної простоти. Це, в першу чергу, пояснюється особливостями її світосприйняття крізь призму людської душі.
Натомість теми нерозділеного та втраченого кохання, що домінувала у перших двох збірках, прийшла інша тема – тема всеперемагаючого і зцілюючого кохання (“Твій білий дім і тихий сад лишаю…”, “Відповідь”, “Ні, царевич, я не та…”, “Любому”). Водночас поетеса по-новому осмислює тему батьківщини та війни, пам’яті та совісті (“Усамітнення”, “Все забрано: і сила, і любов…”, “Липень 1914”, “Молитва”, “Пам’яті 19 липня 1914”). До визначальних характерологічних ознак поетичної манери Ахматової слід віднести філігранне нюансування почуттів, епіграматичність і рефлексійність, а також сюжетність її ліричних мініатюр.
У квітні 1918 р. Ахматова розлучилася з М. Гумільовим. Отримавши офіційні документи про розлучення, восени цього самого року вийшла заміж за друга М. Гумільова В, Шилейко, вченого-ассирієзнавця і фахівця з клинописних мов. Покинути революційну Росію Ахматова відмовилася, сприйнявши революцію як неминучу розплату за гріховність і свого життя, і життя свого покоління.
Внутрішній конфлікт поетеси з дійсністю, неприйняття і заперечення більшовицької сваволі відобразилися у збірках “Подорожник” (“Подорожник”, 1921) та “Anno Domini”(1921), після чого до середини 30-х pp. настало вимушене мовчання. Саме у 1920-х pp. життєва доля Ахматової набула трагічного забарвлення. У серпні 1921 р. більшовики заарештували і без суду розстріляли М. Гумільова, брехливо звинувативши у контрреволюційній змові.
У 1925 р. Ахматову виключили з ленінградського відділення Всеросійської Спілки письменників як “непролетарського поета”, звинувативши у “декадентських настроях” і “відриві від соціалістичного виробництва”. У 1934 р. на очах Ахматової заарештували О. Мандельштама, а наступного року потрапили у в’язницю її син Лев Гумільов і третій чоловік – М. Пунін, мистецтвознавець і музейний працівник. Лев Гумільов переживе ще 2 арешти і проведе у таборах 14 років.
Восени 1935 р. Ахматова розпочала роботу над знаменитою поемою-циклом “Реквієм” (“Реквием”), у якій трагічні події особистого життя нерозривно переплелися з великою народною трагедією, значною мірою завдяки оригінальній поетичній формі, “близькій до народних голосінь” (О. Павловський):
У такому горі никнуть гори.
Кам’яніє тікищем ріка.
Незворушні лиш в’язниць затвори,
Поза ними “каторжанські нори”
І журба, як смерть, гірка.
(Пер. В. Затуливітра)
Ця пристрасна поліфонічна розповідь про мученицьку долю свого народу (“… і в смерті спасенній боюсь // Забути про гуркіт зловісних “марусь”, // Про двері, розчахнуті нагло у двір, // Про жінку, що вила, мов ранений звір”) була вперше опублікована окремим виданням у Мюнхені в 1963 р. У Росії поема “Реквієм” вийшла друком лише у 1987 p., хоча основна частина тексту поеми-циклу (пролог, десять окремих фрагментів та епілог) створювалися з осені 1935 до весни 1940 р.
З початком Другої світової війни Ахматову евакуювали спочатку в Москву, а потім – у Ташкент, де вона жила до 1944 року. В роки війни вона створила яскравий цикл патріотичних віршів (“Клятва”, “Мужність”, “Nоx. Статуя”, “Ніч у Літнім саду “та ін.). Після повернення в Ленінград поетеса опублікувала ряд віршів у журналах “Ленинград” і “Звезда”, а незабаром розпочалася чергова кампанія проти “антирадянських” творів Ахматової.
14 серпня 1946 р. у пресі з’явилася горезвісна постанова ЦК ВКП(б) “Про журнали “Звезда” та “Ленинград”, у якій “ідеологічно чужа” творчість поетеси була піддана анафемі. “Тематика Ахматової наскрізь індивідуалістична, – проголошував у своїй доповіді тодішній партійний ідеолог О. Жданов. – До вбозтва обмежений діапазон її поезії, – поезії оскаженілої панійки, яка метається поміж будуаром і молитовнею. Основне у неї – це любовно-еротичні мотиви, переплетені з мотивами суму, туги, смерті, містики, приреченості… Чи то черниця, чи то блудниця, а вірніше, блудниця та черниця, в якої блуд змішаний із молитвою”. Президія правління Спілки письменників СРСР 7 вересня 1946 р. ухвалила рішення про виключення Анни Ахматової з лав письменницької організації. Після цієї постанови Ахматова замовчала, хоча й продовжувала писати “у шухляду”.
В цей час вона укладала збірки власних віршів, не сподіваючись на те, що вони вийдуть друком. До безумовних шедеврів її лірики цього періоду належать “У спогадів є три епохи…”, “Сон”, “Ізнову осінь суне Тамерланом…”, “Вервиця чотиривіршів “тощо.
Визначним літературно-художнім набутком тогочасної російської поезії стала “Поема без героя”, у якій відображена не тільки цілюща атмосфера минулої “срібної епохи”, а й невідворотний рух часу, пропущені через совість ліричної героїні; “плани минулого, теперішнього та майбутнього постійно перетинаються, епоха відображається у дзеркалі душі (“Я пишу дзеркальним письмом… “), а душа бачить своє відображення в епосі” (В. Коровін). Своєрідним підсумком повоєнної лірики Ахматової стала збірка “Біг часу” (“Бег времени”, 1965).
Наприкінці життя до Ахматової прийшло світове визнання. У 1964 р. в Римі їй була присуджена Міжнародна літературна премія “Етна-Таорміна” з нагоди 50-ліття літературної діяльності та за книгу вибраних творів, видану в Італії. Цього ж року, 15 грудня, Оксфордський університет (Англія) присудив Ахматовій ступінь почесного доктора літератури.
Переживши чотири інфаркти, Ахматова померла 5 березня 1966 року у підмосковному Домодедово, в кардіологічному санаторії. Поховали поетесу на Комаровському кладовищі, що поблизу Ленінграда.
Українською мовою окремі твори Ахматової перекладали В. Затуливітер (поема “Реквієм” та ін.), П. Перебийніс, І. Римарук, С. Жолоб та ін.
Тв.: Рос. мовою – Сочинения: В 2 т. – Москва, 1990; Собр. соч.: В 6 т. – Москва, 1998-1999.
Літ.: Жирмунский В. М. Творчество Анны Ахматовой. – Ленинград, 1973; Кихней Л. Г. Поэзия Анны Ахматовой. – Москва, 1997; Кормилов С. И. Поэт, творчество Анны Ахматовой. – Москва, 1998; Найман А. Рассказы о Анне Ахматовой. – Москва, 1999; Носик Б. Анна и Амедео: Документ, повесть. – Москва, 1997; Об Анне Ахматовой: Стихи. Эссе. Воспоминания.
Письма. – Ленинград, 1990; Черных А. В. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой: В 3 ч. – Москва, 1996-2001; Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. – Москва, 1997.
Б. Щавурський
(1 votes, average: 5.00 out of 5)