Авторський жаль батьківському горю підкреслено повтором уже наведених вище слів: “…Думки йдуть у голові знайомій, хоженой стьобанням”. Тільки після того, як старий став близьким читачеві, коли сформувалася моральна оцінка происходящего в оповіданні, Шолохов розкриває соціальну позицію героя: “Проводив сина, а через місяць прийшли червоні. Вторглись у споконвічний козачий побут ворогами, життя дідову, звичайну, вивернули навиворіт, як порожня кишеня
Був Петро по ту сторону фронту, біля Дінця ретельністю в боях заслуговував
На зло їм носив шаровари з лампасами, із червоною козачою волею, чорними нитками простроченої уздовж сукняних з напуском шаровар
Чекмінь надягав із гвардійським жовтогарячим позументом, зі слідами ношених колись вахмистерских погон. Вішав на груди медалі й хрести, отримані за те, що служив монархові вірою й правдою; ішов по неділях у церкву, розгорнувши підлоги кожушка, щоб усі бачили…”
Об’єктивно показав Шолохов, чому валить багате колись
Чоботи розхожі – худобину забирати – йому сготовили… Здається, начебто вийде зараз Петро зі світлиці, посміхнеться, запитає: “Ну як, батя, холодно на базу?” Тут і галюцинації баби-матері, укачивающей, як дитини, папаху сина, і лемент батька, що не побажав вірити словам очевидця петровой смерті:
” – А коли я не хочу цьому вірити?!.- багровіючи, захрипів Гаврило. Очі його налилися кров’ю й слізьми. Роздерши в коміра сорочку, він голими волосатими грудьми йшов на сторопілого Прохора, стогнав, закидаючи пітну голову: – Одного сина вбити?!.
Годувальника?!. Петьку мово?!. Брешеш, сукин син!.. Чуєш ти?!. Брешеш!
Не вірю!..
А вночі, накинувши кожушок, вийшов у двір, поскрипуючи по снігу валянками, пройшов на гумно й став у скирта
Зі степу дул вітер, порошив снігом; темень, чорна й стругаючи, нагромаджувалася в голі вишневі кущах
– Синок!- покликав Гаврило напівголосно. Почекав небагато й, не рухаючись, не повертаючи голови, знову покликав: – Петро!.. Синочек!..
Потім ліг плиском на притоптаний біля скирта сніг і важко закрив очі”.
У проникливій довірчості й воздейственности цих рядків, безсумнівно, угадується майбутній автор “Тихого Дону”.
Почуття діда Гаврила на початку оповідання – це всепоглинаюча ненависть до червоним, що отняли в нього сина: “Була образа гірка, як полинь у кольорі… Образа росла в душі, лопушилась, зі злістю ріднитися початку”. На ці почуття нашаровуються інші: переляк, змішаний з відразою побачивши дикої розправи із продотрядниками. І дивлячись на вбитих, “уже не відчув Гаврило в, що здригнувся від жаху серце тої злості, що гніздилася там з ранку… Нагнувся Гаврило над білявим, удивляючись у почорнілу особу, і мерзнув від жалості: лежав перед ним хлопчисько років дев’ятнадцяти, а не сердитий, з колючими очами продкомиссар”. І от уже довгими ночами пильно вдивляється Гаврило в риси незнайомої особи, вслухується в нескладні маревні слова: “Сльози закипали в Гаврила в груди.
У такі мінути жалість приходила непрошена”, тому відповідає він твердо на прохання командира поберегти Миколи. Шолохов не дає приводу дорікнути Гаврила в забутті пам’яті Петра. Картини щирого й розпачливого батьківського горя, що займають першу половину оповідання, саме підкреслюють всю значущість щиросердечного перелому, що відбувається: “…
З жахом почував Гаврило, що кровно привязивается до нового Петра, а образ першого, рідного, мерхне, тьмяніє, як відблиск призахідного сонця на слюдовом оконце хати. Силкувався повернути колишню тугу й біль, але колишнє йшло усе далі, і відчував від цього Гаврило сором і незручність…”
Але це почуття розчинялося в неспокійно шукаючому погляді старого, у знову знайдених батьківських турботах. Тому так гостро сприймає він слово “батько”: “…Густо почервонів, захекався, і, приховуючи збентежену радість, промурмотав…” Письменник не приховує труднощів сходження Гаврила на вершину людяності. Важко було старому запитувати молодого командира про його партійність, страшним була свідомість, що не стане Микола своїм: ” Гаврило з робленою веселістю підморгнув, але губи, що здригнулися, покривилися жалюгідною посмішкою”.
Шолохов далекий від сентиментального фіналу, що розчулює. “Петро завзято дивився під ноги в надщерблену підлогу… сухо вистукував по крамниці… обмірковував відповідь”. Та й раніше автор не схильний був видавати сталі родинні відносини за рішення проблеми: “…Чи колисала, чи життя привільне обіцяла… не знаю”,- говорить автор про “радісній” материнську прядку, що замуркотала, коли баба довідається про згоду Петра пожити в них. У цьому “не знаю” (рідкий випадок авторського втручання в Шолохова) недвозначний натяк на непередбачену складність життя
Чому Шолохов кінчає оповідання картиною розставання старих зі знайденим сином? Чи можна пояснити це тільки бажанням письменника не давати легкого дозволу конфліктів, тому що життя складне й сувора? Так, і це, безсумнівно, відігравало роль. Але така кінцівка необхідна ще й тому, що сильніше підкреслює високу людяність, піднесений лад почуттів Гаврила, тому що його любов до Петра вже повністю звільнена від природних, але якоюсь мірою егоїстичних розрахунків і бажань. І справа не тільки в тім, що Гаврило виявився здатним усиновити чужого хлопця (уявимо собі, що на місці Миколи виявилася людина інших переконань), а в тім, що він серцем прийняв людину інший світу, і це нове почуття витиснуло стару ненависть. Довідавшись про те, що звалилися його мрії (“Аби тільки поважав нашу старість так перед смертю в шматку не відмовляв”), Гаврило мимоволі почував “наростаючу злість до листа, що изломали звичний спокій”.
Але він зумів зрозуміти, і в цій внутрішній щиросердечній боротьбі перемогла Людина, і хто знає, яке з випробувань, що випали на частку Гаврила, було значніше.
Справжня щиросердечна Драма героя розкривається в скупих, рідких деталях: “Гаврило всю дорогу говорив без угаву, намагався посміхатися”. За незначністю розмови вгадується напруженість почуттів. І от фінал: ридає в груди старого невиплакане слово “не повернеться”, і скорботним акордом завершує цю високу драму людського духу тривожний образ вітру, що заносить сліди Петра завихреним, білястою димчастим пилом
(2 votes, average: 3.50 out of 5)