Артур Конан Дойл Людина з вивернутою губою (Пригоди Ш. Холмса)

Артур Конан Дойл Людина з вивернутою губою (Преклад Миколи Дмитренка) Айза Вітні, брат покійного Еліаса Вітні, доктор богослов’я й директор богословського коледжу Святого Георгія, страшенно приохотився курити опій. Як я розумію, ця звичка розвинулась у нього з якоїсь дурної примхи ще тоді, коли він сам учився в коледжі, бо, прочитавши книгу Де-Квінсі, в якій той описав свої сновидіння й відчуття, Айза Вітні почав додавати до тютюну настоянку опію, намагаючись викликати в себе такий самий ефект.

Він швидко переконався, як і чимало інших

до нього, що призвичаїтись до куріння значно легше, ніж позбутися такої звички, і впродовж багатьох років був рабом цього зілля, збуджуючи у своїх друзів та родичів почуття жаху й співчуття. Я наче зараз бачу його жовте брезкле обличчя, навислі повіки, манюсінькі зіниці очей, всього його, скоцюрбленого в кріслі,- жалюгідні руїни шанованої колись людини. Одного вечора, в червні 1889 року, о тій порі, коли вже починаєш позіхати й поглядати на годинник, у мене пролунав дзвінок. Я випростався в кріслі, а моя дружина опустила своє шитво на коліна й на обличчі в неї з’явився трохи розгублений вираз. – Якийсь пацієнт! – мовила
вона.- Тобі доведеться кудись іти.

Я зітхнув, бо тільки нещодавно повернувся додому після цілого дня виснажливої роботи. Ми почули, як відчинилися вхідні двері, потім до нас долинуло кілька поквапливих слів і звук швидких кроків у передпокої. Двері нашої кімнати рвучко розчинилися, і ввійшла дама, одягнута у щось темне і з чорною вуаллю на обличчі. – Пробачте, що я прийшла так пізно,- почала була вона, а тоді, раптом втративши самовладання, кинулася до моєї дружини, обняла її за шию й розридалась у неї на плечі.- Ох, у мене таке лихо! – вигукнула вона.- Мені так потрібна хоч невеличка допомога! – Та це ж Кейт Вітні,- мовила дружина, піднявши вуаль.- Як ти мене налякала, Кейт!

Я тебе зовсім не впізнала, коли ти ввійшла. – Я не знаю, що мені робити, тому й прийшла просто до тебе. Це було звичайним явищем. Люди, з якими траплялося нещастя, линули до моєї дружини, наче птахи до маяка. – I дуже добре зробила, що прийшла.

Зараз тобі треба випити вина з водою, а поки що сідай отут зручніше й розповідай нам усе. Може, ти хочеш, щоб я спочатку відіслала Джеймса спати? – О ні, ні!

Лікарева порада й допомога мені також потрібна. Я про Айзу. Ось уже два дні, як він не з’являється додому.

Я так за нього боюся! Це вже не вперше вона заводила мову про хворобу свого чоловіка – зі мною як з лікарем, а з дружиною як з давньою шкільною подругою. Ми зразу ж почали заспокоювати й розраджувати її як тільки могли. Чи знає вона, де її чоловік?

Чи можливо, щоб ми поїхали й привезли його до неї? Скидалось на те, що можливо. Їй було достеменно відомо, що останнім часом, коли в чоловіка траплялися напади хвороби, він користувався опіумним кублом у найвіддаленішому східному кутку Сіті. Досі його оргії завжди тривали не більше одного дня, і він повертався додому ввечері вкрай знеможений, всього його аж викручувало.

Та цього разу дурман опію не відпускав Айзу Вітні ось уже сорок вісім годин, і він, безперечно, лежав нині там серед різної покиді з доків, вдихаючи отруту, або спав, приходячи до тями після куріння. Кейт була впевнена, що чоловік перебуває там, у “Золотому зливку” на Аппер-Свонден-лейн. Але що вона має робити? Як може вона, молода й сором’язлива жінка, піти в таке місце й витягти свого чоловіка з гурту горлорізів? Отаке зараз становище, і, зрозуміла річ, з нього є лише один вихід.

Чи не міг би я провести її в те місце? Адже я лікар Айзи Вітні і тому маю на нього вплив. Я впораюся з усім краще, якщо буду сам.

I я під слово честі пообіцяв, що за дві години відправлю Айзу Вітні додому в кебі, якщо він справді перебуває за тією адресою, яку вона мені дала. Таким чином через десять хвилин я вже покинув своє крісло у затишній вітальні і поспішав у двоколісному екіпажі на схід з досить, як мені тоді здавалося, дивним дорученням, і майбутнє довело, що це справді так. Але на початку моєї пригоди у мене не виникло ніяких труднощів. Аппер-Свонден-лейн виявилася вузьким брудним провулком, що скрадався поза високими будівлями корабелень на північному березі Темзи на схід від Лондонського мосту.

Кубло, яке шукав, я знайшов між якоюсь коморою й пивною; у цю чорну діру, наче в печеру, вели стрімкі сходи. Наказавши кебмену чекати, я спустився вниз східцями, посередині яких незліченна кількість п’яних ніг вичовгала виїмки. Там у нерівному тьмяному світлі гасової лампи, що висіла над дверима, я знайшов засувку й увійшов до низької довгої кімнати, де густою пеленою висів задушливий коричневий опіумний дим і вздовж стін стояли дерев’яні нари, як на баці емігрантського корабля.

У напівмороці можна було невиразно розгледіти людські тіла, що лежали в дивних, химерних позах – із зсутуленими плечима, з піднятими колінами, відкинутими назад головами й випнутими вгору підборіддями; то тут, то там я помічав похмурі каламутні очі, звернені на мене. У темних тінях зблискували маленькі червонясті цяточки – спочатку яскраві, а потім ледь помітні, залежно від того, збільшувалася чи зменшувалась кількість отрути, що тліла в чашечках металевих опіумних люльок. Більшість курців лежала мовчки, але деякі щось бурмотіли, ще інші говорили всі разом дивними низькими монотонними голосами, їхня розмова то повнилася зливою слів, то переходила в мовчання, кожний бурмотів про своє, майже не звертаючи уваги на мову сусіда. В дальньому кутку кімнати стояла маленька жаровня, в якій горіло деревне вугілля, поряд з нею на триногому ослоні сидів високий на зріст худий стариган; поклавши підборіддя на кулаки й уперши лікті в коліна, він невідривно дивився на вогонь.

Як тільки я ввійшов, до мене кинувся жовтувато-блідий служник малаєць з люлькою й порцією отруйного зілля, манячи на вільне місце на нарах. – Дякую. Я прийшов сюди не для цього,- сказав я.- Тут у вас має бути мій друг містер Айза Вітні, і я хочу поговорити з ним.

Праворуч від мене щось заворушилось, почувся вигук, і я, вдивившись у напівморок, побачив блідого, змарнілого й неохайного Вітні, який витріщився на мене. – Боже, це Вотсон! – проказав він. Айза Вітні перебував у найжалюгіднішому стані занепаду всіх сил, коли кожний нерв натягнений, як струна. – Скажіть, Вотсоне, котра зараз година? – Майже одинадцята вечора.

– А який день? – П’ятниця, дев’ятнадцяте червня. – Боже милий!

А я думав, що середа. Сьогодні таки середа. Нащо ви хочете налякати мене? Він затулив обличчя руками й пискляво заридав. – Кажу вам, що сьогодні п’ятниця.

Ваша дружина чекає вас ось уже два дні. Вам мусить бути соромно за себе. – Авжеж мені соромно.

Але ви щось плутаєте, Вотсоне, бо я тут всього кілька годин… три люльки, чотири люльки… забув скільки. Але з вами я поїду додому. Я не хочу, щоб Кейт переживала… бідолашна маленька Кейт. Дайте мені руку! У вас є кеб?

– Так, він мене чекає. – Тоді я теж поїду на ньому. Але я тут заборгував. Спитайте, скільки я винен, Вотсоне.

Я весь наче побитий. Не можу рухатись. Вузьким проходом між двох рядів сплячих курців я подався шукати хазяїна, намагаючись не вдихати гидких, дурманних випарів отруйного зілля. Проходячи повз високого старигана біля жаровні, я раптом відчув, як хтось смикнув мене за полу, і почув тихий шепіт: – Пройдіть повз мене, а тоді озирніться.

Ці слова долинули до мого вуха абсолютно чітко. Я швидко глянув навколо. Їх міг вимовити тільки старий, що був поряд, але він, дуже худий, весь у зморшках, згорблений під тягарем літ, сидів, як і перше, поринувши в свої думки, люлька з опієм звісилася між колін, наче просто випала з його безсилих пальців. Я ступив уперед два кроки і озирнувся. Мені знадобилася вся моя витримка, щоб не скрикнути від здивування. Старий повернувся спиною до кімнати так, щоб ніхто, крім мене, не міг побачити його обличчя.

Фігура в нього стала не такою худою, зморшки зникли, каламутні очі заблищали вогнем. Біля жаровні, весело підсміюючись над моїм здивуванням, власною персоною сидів Шерлок Холмс. Він зробив мені ледь помітний знак, щоб я підійшов до нього, і зразу ж, повернувшись обличчям до нар, знову перетворився на тремтячого старезного діда з відвислою губою. – Холмсе! – прошепотів я.- Що в біса ви робите в цьому кублі?

– Говоріть якомога тихіше,- відказав він.- У мене чудовий слух. Якщо ви зробите мені ласку й здихаєтеся свого очманілого друга, я буду надзвичайно радий трохи побалакати з вами. – У мене за дверима кеб.

– Дуже прошу, відправте його в цьому кебі додому. Можете за нього не боятися, бо він надто кволий, щоб ускочити в якусь халепу. Раджу вам також передати з кучером записку своїй дружині, що доля звела вас зі мною. Почекайте надворі, я вийду за п’ять хвилин.

Відмовити Шерлоку Холмсу, коли він про щось просив, було дуже важко, бо висловлювався він надзвичайно точно, зі спокійною впевненістю й владністю.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Артур Конан Дойл Людина з вивернутою губою (Пригоди Ш. Холмса)