Виходить, смерті віддається не тільки земля, а набагато більше – родова пам’ять, минуле, Історія ” Хазяїн Матеры бачив “дим на цвинтар, той самий, котрий баби не дали добути… Але він бачив і далі…” Бачив дим, що, через кілька років підніметься над Сосновкой, бачив “вогонь”, що з’їдає серце Івана Петровича. Горить цвинтар в “Прощанні”, а в “Пожежі” архаровці, “идучи з роботи, по дорозі звертають на цвинтар оправлятися”.
Руйнування й опоганення поховань завжди вважалося гріхом, святотатством.
Цвинтар
У серцях вимовляючи Катерине, Дар’я пророкує, як найстрашніше, доля, уготованную їй Петрухой, першим спалившим свою рідну дідівську хату: “Він живу хату спалил, він і тебе живцем у землю зариє. Не в землю, – з досадою спохватилася вона, – у воду, він тебе у воду, щоб не ховати…”
Іванові Петровичу (“Пожежа”) не дає спокою думка про
Один з головних пороків нашого миру – змішання віковічних понять добра й зла, совісності й безсовісності. Попіл Матеры й Егоровки не дає спокійно жити Павлу (“Прощання”) і Іванові Петровичу (“Пожежа”). Іван Петрович “розставався з Егоровкой важко, як усяка людина, що має пам’ять і серце, і в той же час із таємним задоволенням, що не він вирішував, а за нього зважилося”.
“Не він вирішив, а за нього зважилося”. Чи не цього слова можна використовувати як епіграф до опису позиції багатьох винуватців Чорнобильської трагедії? Чи не цього слова як не можна більш точно співвідносяться з позицією більшості творчих інтелігенцій у період розробки сумної пам’яті “проекту століття” – повороту сибірських рік?
Душу – от те, що робить людини людиною. Але руйнуючи цвинтаря, спалюючи селища неможливо зберегти душу. Распутін знаходить слова, які визначають стан людини без душі: “нелюдями” називають таких Дар’я (“Прощання”), Богодул їх називає “чортами”, “нехристями”. І інших слів вони не заслужили.
Щоб зберегти в собі людини, не можна дозволяти собі нелюдських учинків. Про це й романи В. Распутіна
(1 votes, average: 5.00 out of 5)