Любовна лірика Пушкіна неповторна й своєрідна, “ніжне, запашне й граціозне” почуття сполучається в ній з тонким психологізмом, з філософським осмисленням ситуації, з виходом у перспективу майбутнього. У цих віршах нам не тільки відкривається весь спектр переживань ліричного героя, але часом і створюється образ героїні, розкривається її внутрішній мир, обрисовується її доля. Один з таких добутків – елегія ” чиПростиш мені ревниві мрії”. Вірш був написаний в 1823 році й присвячений коханій поета, Амалии Ризнич.
Ліричний зміст
Але поступово у вірші проясняється й образ героїні, Її. Це відбувається завдяки мікросюжетам, що розгортаються у свідомості ліричного героя. Так, ми довідаємося, що Вона любить випробовувати Його почуття, викликаючи болісні сумніви, роздирання ревнощів: чи Простиш мені мої ревниві мрії, Моєї любові божевільне волненье?
Ти мені вірна: навіщо ж любиш ти Завжди лякати моє воображенье?
Однак герой тут ще впевнений у почуттях коханої: “ти мені вірна” звучить тут як твердження. Одночасно зізнається й “неправомірність” власних ревнощів:
Поет описує поводження коханої й намагається зрозуміти його мотиви: Оточена шанувальників юрбою, Навіщо для всіх здаватися хочеш милої, И всіх дарує надеждою порожній Твій дивовижний погляд, те ніжний, те сумовитий?
Однак тут Він поки ще чітко розуміє безплідність своїх підозр: надія, що Вона подає шанувальникам – “порожня”. Надалі герой начебто втрачає контроль над ситуацією. У голосі його вже немає колишньої впевненості, у почуттях – визначеності.
Проясняючи для читача образ улюбленої, герой одночасно відкриває й свої почуття. Кожний мікросюжет тут супроводжується певним коментарем, вираженням свого відношення: Мною опанувавши, мені розум затьмаривши, Упевнена в любові моєї нещасної, Не бачиш ти, коли в юрбі їх жагучий, Бесіди далекий, один і мовчазний, Терзаюся я досадою самотньої; Ні слова мені, ні погляду… друг жорстокий! Оповідання героя і його враження створюють в уяві читача цілком певний образ героїні – гордої, байдужої, безсердечної кокетки.
Саме таке її поводження у світлі: чи Заводить красуня інша Двозначний із мною розмова, – Спокійна ти; веселий твій докір Мене мертвіє, любові не виражаючи. Скажи ще: суперник вічний мій, Наодинці заставши мене з тобою, Навіщо тебе привітає лукаво?.. Тут уже й мовлення немає про вірність.
Герой уже майже бере під сумнів саму можливість відповідного почуття героїні до нього, віддаючи її любов іншому: Що ж він тобі?
Скажи, яке право Має він бліднути й ревнувати?.. У нескромну годину меж вечора й світла, Без матері, одна, напіводягнена, Навіщо його повинна ти приймати?.. Однак наприкінці вірша Він начебто вертається до колишньої впевненості: “Але я любимо…” Однак в інтонаціях героя – не впевненість, а скоріше роздум.
Він намагається переконати себе в тім, що помиляється у своїх підозрах – звідси наступна палкість вигуків, гарячність: Але я любимо…
Наодинці із мною Ти так ніжна! Цілування твої Так полум’яні! Слова твоєї любові Так искренно повні твоєї душою! “Чужа особистість…
“загублена” для ліричного героя, вона розпалася в його свідомості на несумісні протиріччя душі. Де щира особа героїні – там, наодинці із суперником, або тут, наодинці з героєм, – для нього це фатальний у своїй нерозв’язності питання”, – пише В. А. Грехнев. Ліричний герой тут не в змозі пояснити поводження коханої.
Вона безсердечна, холодна кокетка у світлі – і ніжна, любляча наодинці. Завершується вірш ніжним проханням до коханої: Мій милий друг, не муч мене, молю: Не знаєш ти, як сильно я люблю, Не знаєш ти, як важко я страждаю. У цьому вірші Пушкін представляє нам два характери, два різних темпераменти, два світовідчування, двоє відносин до життя, можливо, полярних у деяких своїх гранях.
Ліричний герой з’являється перед нами як щира, безпосередня людина, палкий закоханий.
Однак мислення й сприйняття його не занадто гнучкі, він перебуває в полоні стереотипу щоденності. У героїні ж ми теж, імовірно, можемо допустити й глибину почуття, і щирість, і її вірність коханому. Однак у Ній є й кокетство, і розум, і хитрість, і спокій, і самовладання.
Світовідчування її вільно від стереотипів, тому поводження більш гнучко, многовариантно.
Елегія написана у формі монологу-міркування. Композиційно вірш розпадається на дві частини. Перша частина – опис поводження героїні у світлі.
Друга частина – опис поводження її наодинці з героєм.
Ці частини протипоставлені один одному, як протипоставлені ці ситуації у свідомості героя. Він не розуміє мотивів поводження коханій. Це нерозуміння, здивування виражається у великій кількості питальних речень у першій частині елегії.
Чотири з них починаються зі слова “навіщо”. У другій частині переважають окличні речення – герой намагається переконати себе в обманливості своїх первісних вражень.
Цієї ж мети підпорядкована анафора: …Цілування твої Так полум’яні! Слова твоєї любові Так искренно повні твоєї душою!
Анафора присутня й у фіналі вірша: Не знаєш ти, як сильно я люблю, Не знаєш ти, як сильно я страждаю. Тут повтор Як би знімає протиставлення першої й другої частини вірша, підкреслюючи силу почуттів героя. Емоційність міркувань героя підкреслюється більшою кількістю епітетів: “ревниві мрії”, “божевільне хвилювання”, “надеждою порожньої”, “любові моєї нещасної”, “дивовижний погляд, те ніжний, те сумовитий”, “досадою самотньої”, “друг жорстокий”, “нескромна година”.
Намагаючись прояснити ситуацію, герой увесь час звертається до коханої: “друг жорстокий”, “мій милий друг”. Елегія ” чиПростиш мені мої ревниві мрії” по праву прилічена до шедеврів пушкінської любовної лірики. Тонкий психологізм, гострота людських переживань, глибинний філософський підтекст – все це присутнє в пушкінському утворі
(2 votes, average: 5.00 out of 5)