До книги “В затінку жайворонка” ввійшов вірш “Поетичне мистецтво” – твір про гармонійну єдність змісту і форми, визначальну роль ідеї в поетичному творі, художню майстерність “як простоту… велику”, як “єднання точних слів”. “Зимові записи” (1964) – остання прижиттєва книга поета. Вона порадувала широкі кола читачів новим злетом таланту М. Рильського. В книзі “Зимові записи” в золотий сплав злилося особисте й громадське, інтимне й загальнолюдське, роздуми про минуле й сучасне рідного народу, про прекрасне
Утвердження прекрасного в його найрізноманітніших проявах становить головний пафос книги. Прекрасне поет бачить у картинах природи рідної України. Його захоплює і “сніжно-синя” зима, і старий сад в “пухнастому інеї”, і “сиві, веселії завії”, і “весна многошумна”. Та над усе поет любить людину, краса якої виявляється в праці, в дружбі, сміливих дерзаннях:
Як не любити любов’ю наснажених, Мудрістю сповнених книг, Троп невідомих, дерзань ще не зважених І небосхилів нових? Як не любити людини,
Тут кожен “мікросбраз” виблискує могутнім сяйвом думок і почуттів. Рильському-поетові завжди допомагав Рильеький-учений. В історії українського народу він знаходить події і факти глибокого патріотичного звучання. Ось диптих “України и” (“Лисянські дівчата”, “Про вдову”).
Епіграфом до першого вірша взяті слова із “Енциклопедії”: “У селі Лисянці після того, як 1768 року польська шляхта жахливо покарала народних повстанців, дівчата на знак трауру по вбитих гайдамаках понад 100 років заплітали в коси чорні стрічки поряд із стрічками інших кольорів”. Так народився образ “дівчата-вдови”. Сумні голоси цих дівчат, “що не весільної співали, коли у хвилі русої коси з червоним чорне поруч заплітали”, завдяки поетові лунають і в наші дні. Разом з ними ми переживаємо трагедію їхньої дівочої самотності і не осягнутого материнства:
Я бачу очі сині, як весна, І від сумної осені сумніші, Скорботою пронизані до дна, Слізьми пропалені в північній тиші. Я бачу перса, що ніколи їм Дітей від милого не годувати, Уста, не усміхатися яким Повік до гайдамацького дитяти. (“Лисянські дівчата”).
Під пером могутнього таланту лисянські “дівчата-вдови” переростають у символ патріотизму і нескореності народу. В основі другого вірша лежить фольклорна пісня про удову і смерть. Вдова, яка зневажливим рухом відігнала смерть, сказавши при цьому “Іди, смерте, іди проч, голівоньки не мороч”, викликає в уяві поета образ хворої тілом, але незламної духом геніальної поетеси Лесі Українки. Нарешті, образ вдови – це символ України, яка протягом віків
Не раз у чорну, у тяжку годину Відгонила від себе смерть і тлін. (“Про вдову”).
Проблема народності літератури і мистецтва – одна з основних у книзі. Рильського хвилює, що деякі псевдоноватори зневажливо ставляться до народної творчості, до традицій великих митців світу. Життєдайна роль народної пісні в розвитку поезії і музики розкривається у вірші “Шипшина”. Всі культурні сорти троянд, “французькі, поліантові та чайні, гібридно-чайні”, “праматір’ю своєю називають оцю звичайну, просту, польову” шипшину.
Шипшина і троянда – чудова паралель до народної пісні і поезії та музики. Як з шипшини виросли усі культурні сорти троянд, так з народної пісні виросла музика Бетховена і Чайковського, Лисенка і Леонтовича, Шопена і Римського-Корсакова, поезія Шевченка і Лесі Українки, Пушкіна і Гейне.
Творчість Шопена і Шевченка, яка виросла на грунті народної поезії і музики, стала національною гордістю польського і українського народів, вона далеко за межі вітчизни розпростерла свої могутні крила (“Легенда віків”). Рильський цінує письменників, які несуть народові слова, “подібні хлібу й солі” (“Михайлові Стельмаху”), в творах яких живуть “великі люди і малі” (“Андрієві Малишку в полудень його віку”). Поет заперечує утилітарний підхід до природи і, як ху-дожник-живописець, відтворює словами красу золотої осені, виділивши одну деталь – листок дерева: Це горде золото, що падає у прах, Ці прожилки тонкі на кленових листках, На листі дубовім ці лінії різьблені, Сліпучі бризки ці по мураві веленій, Цю суміш сміливу найяскравіших плям, Цю смерть, увінчану таким живим життям!
Яку багатобарвність і невидиму для багатьох людей красу відтворюють одні лише епітети, підкреслені вище!
Багато життєвих асоціацій викликає “Дощик”, другий вірш циклу. Тихий, солодкий дощик нагадує поетові дитинство, коли він босим хлоп’ям блукав по калюжах, дощик, що “плеще по листю, і віє в вікно, як надія”. В лепетанні дощика-друга чуються сотні людських голосів, їх надії і сподівання на добрий урожай, веселу пісню, несказанну радість життя. Суспільні і моральні ідеали ліричного героя з величезною силою висловлені у вірші “Що я ненавиджу і що я люблю”:
Я ненавиджу брехню У всякій одежі,- В розкішній та пишній найбільше, Самовдоволену тупість, Хоч би й носила вона В золотих обідках окуляри, Метушливість, хапливість, крикливість, Заздрість і себелюбство, Гучними словами прикриті, Очі, презирливо змружені, Жиром огидним заплилі. Вуха, заткнуті ватою Супроти вітру і горя людського, Зраду й підлоту З очима блудливими, Фарисейство і лицемір’я У личині моральності строгої… Я ненавиджу!
Речі прості і чисті люблю я: Серце, для друзів одкрите, Розум, до інших уважний, Працю, що світ звеселяє, Потиск руки мозолястої, Сині світанки над водами, Шум у лісі зелений і шум золотий, Спів солов’їний і пісню людську, Скромну шипшину і горду троянду, Мужність і вірність, Народ і народи – Я люблю!
Зараз готується повне видання творів поета. Книги Максима Рильського “Зграя веселиків”, “В затінку жайворонка”, “Зимові записи”, “Іскри вогню великого” вчитель стисло характеризує в класі, читає й аналізує з них окремі вірші. Крім того, можна дати завдання прочитати дома, виписати рядки і вірші, які найбільше сподобались, пояснити, в чому їх ідейно-художня краса.
Ці книги – прекрасний матеріал для факультативних занять.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)