Ця книга – не роман, не повість, не ліричний щоденник і не мемуари. Хронологічні зв’язку замінені тут асоціативними, а пошуки краси – пошуками справжності, який би поганий вона не здавалася. Це мовізм (від “мови” – погано).
Це вільний політ фантазії, породжений істинними подіями. Тому майже ніхто не названий тут своїм ім’ям, а псевдонім буде писатися з маленької літери, крім Командора.
Моє знайомство із ключиком (Ю. Олеша) відбулося, коли мені було сімнадцять, йому п’ятнадцять, пізніше ми стали найближчими друзями, належали
З птахоловів (Едуард Багрицький) я познайомився на зборах молодих поетів, де критик Петро Пільський вибирав кращих і потім возив напоказ з літніх театрам. Поруч з ним у журі завжди сидів поет ескесс (Семен Кессельмана), незмінно іронічний і нещадний у поетичних оцінках.
Птахолов входив до еліти одеських поетів, його вірші здавалися мені недосяжними. Вони були одночасно несмачні і незрозуміло прекрасні.
Витягнути його до Москви вдалося тільки після громадянської війни. Він був уже одружений на вдові військлікаря, жив літературної поденщиною, цілими днями сидів у свій халупці на матраці по-турецьки, кашляв, задихався, палив протиастматичних порошок. Не пам’ятаю, як вдалося колись виманити його на яхті в море, до якого він намагався не підходити ближче ніж на двадцять кроків.
Йому хотілося бути і контрабандистом, і чекістом, і Віттінгтон, якого ніжний голос кликав повернутися назад.
У витоках нашої поезії майже завжди була мало кому відома любовна драма – крах першого кохання, зрада. Юнацька любов птахолова колись зрадила його з напівп’яний офіцером… Рана не заживала все життя.
Те ж було з ключиком і зі мною. Взаємна заздрість все життя прив’язувала нас один до одного, і я був свідком багатьох епізодів його життя. Ключик якось сказав мені, що не знає більш сильного двигуна, ніж заздрість.
Я ж бачив ще більш могутню силу – любов, причому нерозділене.
Подругою ключика стала гарненька блакитноока дівчина. У хвилини ніжності він називав її дружок, а вона його – слоник. Заради неї ключик відмовився їхати з батьками в Польщу і залишився в Росії. Але в один прекрасний день дружок оголосила, що вийшла заміж.
Ключик залишиться для неї самим-самим, але їй набридло голодувати, АМАКО (новий чоловік) служить у губпродкоме. Я вирушив до Мака і оголосив, що прийшов за дружочки. Вона пояснила йому, що любить ключика і повинна повернутися зараз же, от тільки збере речі. Так, розсіяла вона моє здивування, тепер у неї є речі. І продукти, додала вона, повертаючись з двома пакунками. Втім, через деякий час в моїй кімнаті в Мильнікова провулку вона з’явилася в супроводі того, кого я буду називати клишоногий (Вол.
Нарбут).
Колись він керував Одеським відділенням ЗРОСТАННЯ. Після громадянської війни кульгав, у нього не вистачало кисті лівої руки, в результаті контузії він заїкався. Службовців тримав у своїх руках.
При всьому тому це був поет, відомий ще до революції, один Ахматової та Гумільова. Любий майже в день приїзду до Москви ключика знову з’явилася в моїй кімнаті і зі сльозами на очах цілувала свого слоника. Але незабаром пролунав стукіт.
Я вийшов, і клишоногий попросив передати, що якщо любий негайно не повернеться, він вистрілить собі в скроню.
Зі сльозами ж на очах дружок попрощалася з ключиком (тепер вже назавжди) і вийшла до кривоногому.
Незабаром я одвів ключика до редакції “Гудка”. Що ви вмієте? А що вам треба? – Була відповідь. І дійсно. Зубило (псевдонім ключика в “Гудку”) мало не затьмарив славу Дем’яна Бєдного, а наші з синьооким (М.
Булгаков) фейлетони визначено потонули в сяйві його слави.
Скоро в редакції з’явився той, когось я назву одним (І. Ільф). Його взяли правщики. З неписьменних і недорікуватих листів він створив свого роду прозові епіграми, прості, насичені гумором. Попереду, втім, його чекала всесвітня слава.
До Москви приїхав мій молодший братик, який служив в Одеському карному розшуку, і влаштувався в Бутирку наглядачем. Я вжахнувся, змусив його писати. Незабаром він став пристойно заробляти фейлетонами.
Я запропонував йому і другу сюжет про пошук діамантів, захованих в оббивці стільців. Мої співавтори не тільки відмінно розробили сюжет, але винайшли новий персонаж – Остапа Бендера. Прототипом Остапа був брат одного молодого одеського поета, який служив у карному розшуку і дуже мучив бандитам. Вони вирішили вбити його, але вбивця переплутав братів і вистрілив в поета. Брат убитого дізнався, де ховаються вбивці, прийшов туди.
Хто вбив брата? Один з присутніх зізнався у помилці: він тоді не знав, що перед ним відомий поет, а тепер він просить пробачити його. Всю ніч провів Остап серед цих людей. Пили спирт і читали вірші вбитого, птахолова, плакали і цілувалися.
На ранок він пішов і продовжив боротьбу з бандитами.
Світова слава прийшла і до синьооке. На відміну від нас, відчайдушною богеми, він був людиною сімейною, позитивним, з принципами, був консервативний і терпіти не міг Командора (В. Маяковського), Мейєрхольда, Татліна.
Був у ньому майже невловимий наліт провінціалізму. Коли він прославився, надів краватка метеликом, купив черевики на гудзиках, вставив в око монокль, розлучився з дружиною і потім одружився з Білосільських-Білозерської. Потім з’явилася третя дружина – Олена.
Нас з ним об’єднувала любов до Гоголя.
Зрозуміло, ми, південці, не обмежувалися лише своїм колом. Я був досить добре знайомий з королевичем (С. Єсеніним), був свідком його поетичних тріумфів і потворних бешкетів. Моє життя текла більш-менш поруч з життям Командора, соратника (Н. Асєєва), мулата (Б.
Пастернака). Великий голова земного шара (В. Хлєбніков) кілька днів провів у мене в Мильнікова.
Доля не раз зводила мене і з коником (О. Мандельштамом), штабс-капітаном (М. Зощенка), Арлекін (О. Кручених), кінармійці (І.
Бабелем), сином водопровідника (В. казино), альпіністом (Н. Тихоновим ) та іншими, тепер вже пішли з життя, але не пішли з пам’яті, з літератури, з історії.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)