Айзек Азімов Я, робот ВСТУП Я переглянув свої нотатки й залишився невдоволений. Ті три дні, що я провів на фірмі “Ю.
С. Роботс”, з таким самим успіхом можна було просидіти вдома за енциклопедією. Мені сказали, що Сьюзен Келвін народилася 1982 року. Отже, їй тепер сімдесят п’ять.
Це кожен знає. Відповідно й фірмі “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн” сімдесят п’ять, бо саме того року, коли народилася доктор Келвін, Лоренс Робертсон заснував корпорацію, що зрештою стала найдивовижнішим індустріальним гігантом в історії
У свої двадцять літ Сьюзен Келвін побувала на незвичайному семінарі з психоматематики, де доктор Альфред Ланнінг з “Ю. С. Роботс” демонстрував першого робота, що вмів ходити й говорити. То був великий, незграбний і потворний робот, від якого тхнуло мастилом; призначався він для копалень на Меркурії, що тоді проектувалися. Але робот міг говорити і то до ладу. Сьюзен не виступала на тому семінарі, не брала вона участі і в палких дискусіях після нього.
Вона була відлюдькувата, негарна на вроду і безбарвна дівчина з незворушним обличчям і гіпертрофованим інтелектом. їй не подобався
Тоді в обчислювальній техніці відбувся справжній переворот: все досягнуте у цій галузі в середині XX століття було перевершено позитронно-мозковими зв’язками, які винайшов Робертсон. На зміну милям реле та фотоелементів прийшла губчаста платино-іридіева куля завбільшки з людський мозок. Сьюзен Келвін навчилася розраховувати параметри, необхідні для того, щоб фіксувати можливі змінні величини в позитронному “мозку”, конструювати цей “мозок” на папері так, щоб можна було передбачити його реакцію на ті чи ті подразники.
У 2008 році вона здобула ступінь доктора й почала працювати роботопсихологом в “Ю. С. Роботс”, ставши таким чином першим визначним фахівцем у новій галузі науки. Лоренс Робертсон тоді все ще був президентом корпорації, Альфред Ланнінг – науковим керівником.
За п’ятдесят років людство на її очах змінило напрямок свого розвитку і зробило стрибок уперед. Тепер вона йшла на пенсію,- наскільки взагалі це було можливо для неї. Принаймні вона дозволила повісити на дверях свого кабінету табличку з чужим іменем. Оце, власне, й усе, про що я дізнався.
Щоправда, я мав іще довгий перелік її друкованих праць, патентів, детальну хронологію її службової кар’єри – одне слово, мав у руках всю “фахову” біографію Сьюзен Келвін до найменших подробиць. Але я хотів не цього. Для моїх майбутніх статей, що я їх мав підготувати для “Інтерпланетері Пресс”, треба було більше інформації.
Набагато більше. Я так і сказав їй. – Доктор Келвін,- почав я дещо урочисто,- для публіки ви і “Ю. С. Роботс” одне й те саме.
Ваша відставка означатиме кінець цілої епохи… – Вас цікавлять чисто людські подробиці? – Вона й не усміхнулась. Не знаю, чи вона сміялась коли-небудь. Хоч її гострий погляд не був сердитий.
Я відчув, як цей погляд пронизав мене аж до потилиці і зрозумів, що вона бачить мене наскрізь. Так було з усіма, хто спілкувався з нею. Проте сказав: – Людські подробиці про роботів? Яка суперечність. – Ні, докторе.
Про вас. – Але ж і мене називають роботом. Вам, певно, говорили, що я вже й не людина. Я й справді чув, таке, проте не подав виду. Вона підвелася зі стільця, невисока й тендітна.
Ми разом підійшли до вікна. Адміністративні корпуси й цехи “Ю. С. Роботс” нагадували невеличке, акуратно сплановане містечко. Воно розкинулося перед нами ніби на аерофотознімку. – Коли я вперше сюди прийшла,- сказала вона,- мені виділили кімнатку в будинку, що стояв отам праворуч, де зараз котельня.- Будинок знесли, коли вас ще й на світі не було.
В одній кімнаті нас працювало четверо. Мені дісталося півстола. Усі наші роботи виготовлялися в одному цеху.
Випускали три штуки на тиждень. А тепер гляньте на нас! – П’ятдесят років – чималий термін,- прорік я банальну фразу. – Аніскільки, якщо оглянутися на свої літа,- заперечила вона.- Просто дивовижно, як швидко вони пролетіли.
Вона відійшла од вікна й сіла за стіл. Мені здалося, що її огорнув сум, хоч обличчя лишалося незворушним. – Скільки вам років? – поцікавилась вона. – Тридцять два,- відповів я. – Тоді ви не пам’ятаєте, яким був світ без роботів.
За тих часів людина перед лицем Всесвіту була самітня, без друзів. Тепер вона має творіння, що в усьому допоможуть їй; творіння дужчі, надійніші, ефективніші за неї, цілком віддані їй. Людство більше не самітнє. Ви не задумувалися над цим?
– Боюся, що ні. Я можу процитувати вас? – Можете.
Для вас робот – е робот. Механізми й метал, електрика й позитрон… Розум і залізо! Витвір людини, який у разі потреби вона може й знищити! Але ви не працювали з ними, ви не знаєте їх.
Вони чистіші й кращі за нас. Я спробував підохотити її: – Хотілося б почути ваші думки щодо роботів. “Інтерпланетері Пресс” розповсюджується по всій Сонячній системі. Три мільярди потенційних читачів, доктор Келвін. їм цікаво буде знати вашу думку про роботів.
Але підохочувати її було зайве. Вона навряд чи й чула мене і вела далі: – Можна було б передбачити це з самого початку. Тоді ми продавали роботів для використання на Землі.
Як відомо, роботи на той час ще не могли говорити. Згодом, коли вони стали більше схожими на людей, розпочалися протести. Профспілки, звісно, виступали проти конкуренції роботів з людьми, а різні релігійні общини протестували через свої забобони. Вся ця метушня була цілком безглузда й зайва. Але це було.
Всю її розповідь я записав на свій кишеньковий магнітофон, намагаючись робити це непомітно. Коли трохи попрактикуєшся, можна користуватися цим маленьким пристроєм, не виймаючи його з кишені. – Або візьміть історію з Роббі,- провадила вона далі.- Я ніколи не знала його. Він був демонтований як безнадійно застарілий за рік до початку моєї роботи в компанії.
Але я бачила маленьку дівчинку в музеї… Вона замовкла. Мовчав і я, щоб не заважати її затуманеному погляду, її очам заглибитися в минуле.
Скільки літ промайнуло відтоді! – Цю історію я почула пізніше, і коли нас називали богохульниками, творцями демонів, я завжди думала про нього. Роббі був німим роботом. Він не міг говорити. Його виготовили й продали в 1996 році, коли ще не почалася вузька спеціалізація роботів.
Роббі продали як няньку. – Як кого? – Як няньку… РОББІ
Дев’яносто вісім… Дев’яносто дев’ять… Сто! Глорія відвела свою пухкеньку ручку від очей і якусь мить стояла, морщачи носика й мружачись від сонячного світла. Тоді обережно відійшла від дерева, роздивляючись довкола.
Стаючи навшпиньки, вона зазирала в зарості чагарників, праворуч, затим одійшла ще далі, щоб краще було видно глухі хащі. Була глибока тиша. Лише безупинно дзижчали комахи та зрідка озивався якийсь сміливий птах, не боячись полудневої спеки. Глорія похнюпилась.
– Я знаю, він сховався в будинку, а я ж йому весь час кажу, що так нечесно. Стиснувши губки й насупивши бровенята, вона рішуче попрямувала до двоповерхового будинку біля дороги. Надто пізно почула Глорія позад себе шелестіння, а відтак – ритмічний тупіт металевих ніг Роббі. Озирнувшись, вона побачила, як її друг переможно мчить від своєї схованки до дерева. – Стривай, Роббі!
Так нечесно, Роббі! – у відчаї вигукнула Глорія.- Ти обіцяв не бігти, поки я тебе не знайду! Її маленькі ніжки не могли поспіти за велетенськими кроками Роббі. Але метрів за десять до мети Роббі враз уповільнив ходу. Глорія зробила відчайдушний ривок, щодуху промчала повз нього й, захекана, першою торкнулася заповітного дерева. Радісно схвильована, вона оглянулася на вірного Роббі й почала насміхатися, що він не вміє швидко бігати.
– Роббі не може бігати! – кричала вона на всю силу свого восьмирічного голосу.- Я пережену його! Я пережену його! Вона вигукувала ці слова як заведена.
Роббі, звичайно, не відповідав. Натомість він почав відступати, вдаючи, що тікає, і Глорія кинулася за ним. Але Роббі так спритно вивертався, задкуючи й ухиляючись, що вона своїми ручками лише безпорадно хапала повітря й аж заходилася від сміху.
– Роббі! – верещала вона.- Зупинись! Він несподівано повернувся, підхопив її вгору й закружляв з нею так, що їй здалося в цю мить, неначе цілий світ провалився кудись у блакитну порожнечу, де виднілися зелені верхівки дерев.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)