Адам Міцкевич На грецьку кімнату Перекладач: О. Новицький Джерело: Міцкевич Адам. Вибране: Поетичні твори.- К.: “Веселка”, 1984
В домі княгині Зінаїди Волконської в Москві Її небесний зір мене веде в пітьмі, Пурхає світлий шовк по темному паркету… Ввійшли…
Помпеї це руйновища німі Чи, може, давній край, що за потоком Лети? О ні!
Це давній світ напівзабутих див, Що встав на клич краси, хоча і не ожив, Це світ мозаїки! Краси та зваби повні
Величні витвори, уламки вікопомні. Торкнутись каменя нога не сміє тут – З каміння бог зорить
Ненавидить людей, що топчуть давню віру, I в лоно мармуру зника без вороття, Звідкіль різьбяр його покликав до життя. Різець і пензель тут воздвигли саркофаги, Що берегли царів од забуття й зневаги,
Проте й вони вже прах, повив їх вічний сон. Відтяті голови повергнутих колон, Що впень потоптані, скалічені – на купі
Лежать, як черепи давно забутих трупів. Ось обеліск ледь-ледь тримається; на нім Узори давнини залишив Міцраїм, Та бачиш риси ці прадавні, без’язикі,- Це мова сфінксів – та, що втрачена навіки,
Старий ієрогліф! Під ним, як під замком,
Людино, йдуть віки – не тільки утвір твій, А пожирає час і виплоди стихій! Поглянь на самоцвіт, занедбаний, стемнілий: Таж барви сонячні колись у нім горіли,
Століття сяяв він, окраса між окрас, Та вилив сяйво все і, мов зоря, погас… Зостався цілим тут лише вівтар Сатурна,
Одна з корінфської стоїть із бронзи урна, I звільна пломінь там тріпочеться блідий: Чи не ожив, бува, Еллади геній в ній? Ось блиснув оком він – зарухалися тіні,
На крилах хмар злетів – постали у промінні Дрімаючі боги, і дружна німф сім’я. I краща з німф усіх – супутниця моя. Дрімають хай боги, неначе грізні вої, У вічнім бронзовім і мармурнім спокої!
Мою супутницю пробудить хай без слів Шанований людьми найменший із богів!.. Свавільник, він утік із Афродіти лона
I рубінові ссе солодкі виногрона. Адже великий гріх – без жертв його минуть! Побожними обом, о німфо, слід нам буть! Та леле! Зимний зір її ясного ока,
Мов жезл Меркурія, разить мене звисока I душу, що пливла в солодке царство мрій, Вигонить без жалю геть за поріг надій! Що ж смертним людям я розповісти здолаю? Ах, розповім, що був на півшляху до раю,
Там в напіврадості й напівжурбі стояв, Розмову райську я душею наслухав, Півсвітло і півтінь ловив у візерунку,
Але зазнав тоді, на жаль, лиш піврятунку!.. Москва, 1827
(1 votes, average: 5.00 out of 5)