Ці слова належать Василеві Семеновичу Стусові. Його поезія – то сама правда в її істотних і трагічних ознаках, живий нерв України, її безталанна доля.
Щедро обдарований, чесний і наполегливий, він міг би стати не лише великим поетом, а й глибоким літературознавцем, але його виключили з аспірантури, бо разом з критиком І. Дзюбою 4 жовтня 1966 року в кінотеатрі “Україна” після перегляду кінофільму “Тіні забутих предків” Стус звернувся до громадськості з протестом проти арештів творчої та наукової інтелігенції України.
Лірика
Любов до своєї Вітчизни в поета була всеохоплюючою і такою могутньою, що майже не залишала місця для інших тем.
Здається, бачу: звуться буйні трави, де вже відговорили всі струмки, а Україна, Лебединя, Слава за сином назирає з-під руки. Невже то – квітень, і шпачиний клекіт, а чи немудрі клини, чи чужі обірвані рулади? Чий же шепіт урвавсь на воронованім ножі?
Життя Стуса – це дорога через терни до зірок. Він писав, а його
Почався шлях поета на Голгофу через мордовські і пермські жахливі концтабори.
Що тебе клясти, моя недоля? Не клену. Не кляв. Не прокляну. Хай життя – одне тернисте поле, але перейти – не промину, Дотягну до краю.
Хай руками, хай на ліктях, поповзом – дарма, душу хай обшмульгаю об камінь – все одно милішої нема за одно утрачену й ледачу, за байдужу, осуружну, за землю цю, якою тільки й значу і якою барвиться сльоза.
Це – “Присмеркові сутінки опали”. Назва говорить сама за себе. Він бачив, як дедалі більше увиразнювалася невідповідність між реальним історичним плином подій і їх громадсько-політичною оцінкою.
Це викликало в нього гнівний протест, обурення, яке він висловлював у поезії.
Що буде завтра? Дасть бог день і хліба. А що, коли не буде того дня?
Тоді вже гибій. Отоді вже – гибій, Простуючи до смерті навмання.
Стус помер у концтаборі. Його немає. Але він живе серед нас своїми творами, своєю безприкладною стійкістю.
Настали наші часи. Часи, які Стус готував своїм життям. Він – наша совість.
Не зраджуймо ж її.