Жаргон (фр. jargon, від галло-романськ. gar gone – базікання) – мова, перемішана довільно дібраними або перекрученими формами слів, якою, переважно усно, користуються окремі соціальні групи людей (злодії, картярі, міські вуличники тощо). Жаргонний характер притаманний також мовленню людей певного роду занять, професій, які фахову лексику і. вислови переносять у побутову сферу, наприклад, військові, спортсмени, студенти та ін. Жаргонне мовлення властиве переважно людям невисокої культури. Ним вони послуговуються ще й для того, щоб бути незрозумілими
Мову львівських вуличників минулого століття І. Франко майстерно використав у своїх творах (“Хлопська комісія”, “Яндруси” та ін.). Його оповідання “Яндруси” починається таким жаргонним полілогом:
– Владку, Начку, куди вас чорти носять?
– Лізе один з другим, як лельом-полельом.
– Свинтухи! Кажуть, що о першій будуть на місці, а отсе вже швидко другу битимуть.
– Дати їм у карк по разу, нехай учаться додержувати слова.
– Споневіряти їм фронт.
– Закобзати їх попід щеблі.
– Заїхати їм між липки, щоб їм аж Войтко закапував!
Жаргонною лексикою і
В інших випадках Ж. засмічує мову, формує у читача несмак. Ж. слід відрізняти від діалекту і суржику (змішування слів з різних мов), а також від сленгу (використання професіоналізмів у розмовній мові), хоч між ними є багато дотичного як у змісті, так і функціонально.