І
По чорних днях, прожитих у чаду І сповнених труда і неспокою, Враз яблуком запахне над горою І усміхнеться власне Параду.
Прославмо ж вечора легку ходу Над метушнею денною легкою, Зорю, розлиту повінню німою, Сухий ковил і вроду молоду.
Тому, хто сам як вечір сутеніє, Хто нидіє в камінній летаргії, Твій подув, Параду, благословенен;
Він гладить оксамитною рукою Обличчя нам, він виправляє крен, Він кличе жить хвилиною легкою.
29.08.1931 ІІ
Та як нам жить хвилиною легкою, Коли такий на пам’яті тягар Речей, обставин, люду і примар
І як нам крен направити з тобою, Коли щодня погроза і удар, І пилу впав на душу сірий шар, І все значиться смутком і нудьгою?
І як чуття пустити буйну рощ, Коли їм кригою грозиться дощ – Вони слабі, без хати, без покрова;
Коли спадає мла, немов хижак, А ця на бруку знайдена підкова – Єдиний добрий на майбутнє знак.
11.12.1931 ІІІ
Ще вчора думка мовила твереза: Горнись і щулься – он зима іде; Все, що було недавно молоде, Вже обтинають невблаганні леза.
А нині – як сонетна антитеза – Тепло і радість день новий веде, А проти сонця золото руде На спаді віт розвішала береза.
Прозорий
І, мов весною, по ливних дощах Стоїть у росах, відновитись хоче Брунатний лист на паркових кущах.
24.10.1931 ІV
Цегляний цоколь, і залізні грати, І напівтемний монотонний трам Товаришать солодким нашим снам Про супокій самітної кімнати.
І що сумніш на холоді блукати, То все принадніший стає Сезам, Де сута радість усміхнеться нам Без перебоїв, ганджу і утрати.
А вітер злий у відповідь на те По мерзлій груді порохом мете На привиди намріяного раю.
І думка в чорний потрапляє слід: Так мандрівник, що в тундрі замерзає, Усе тропічний бачить краєвид.
12.12.1931.