У 1925-1928 роках головною подією української культури була літературна дискусія, де відбувалося зіткнення просвітянської моделі літератури й європейської (модерністської). Найавторитетнішим прихильником другої позиції був Микола Хвильовий.
Назва започаткованої ним вапліте (Вільної академії пролетарської літератури) – була алюзією на Академію Платона. Головне правило засідань цієї літорганізації – абсолютна свобода суджень.
Хвильовий обстоював естетську літературу, потребу засвоїти знання Європи й її психологію, стати психологічним
Однак інтуїція Фауста вивищує його понад розум.
Пропагований письменником вітаїзм – це вічний бунт, себе наповнення до краю, життєствердження, “прагнення жити подесятереним життям” (О. Блок). Це приреченість на безсмертя, сп’яніння від справжності життя, романтика прориву в безсмертя.
Митець стверджував необхідність азарту як шлях безсмертя. Для нього нема “золотої середини”
Хвильовий обстоював необхідність політичного суверенітету України, критикував ідею “старшого брата”, наслідування російської літератури. На доведення цього він указував на специфіку української й російської душі. Письменник виступав проти надмірної сентиментальності українця, невміння дивитися правді в очі.
Революціонер-ідеаліст, Хвильовий довіряє революції, що вона приведе до гармонії. Проблема революціонерів Хвильового – у спробі роздвоєну душу відтворити, як цілість. Сам Хвильовий страждав на неврастенію, його мучили жахливі галюцинації.
Виключно самотній, він будував життя на основі життя своїх персонажів і рівнявся на лозунг Фрідріха і Ніцше: “Якщо не можна гордо жити, то треба гордо померти”.
Втручання політиків поклало кінець літературній дискусії, а постріл у скроню – кінець творчому шляху українського європейця Миколи Хвильового.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)