І
Бувало: в сутінку вечірнім, Як обрій кров’ю догорить, Стаю невпевненим, покірливим…
І туга пережитих літ Закряче вороном настирливим: Не варто марити про цвіт!
Хіба таким, мізерним, хирлявим, – Чекати кращого чогось? Щоб потім згинуть непримиреним?
Та скільки ж поту пролилось І скільки витрачено сили. Щоб перебитися якось!
Чекай спокійної могили І не турбуйся про людей! Їм тільки власне, власне миле.
Ти не герой, не Прометей. Хай інші, в кого більше віри, Життя кладуть задля ідей!
А струни порваної ліри Нехай про
А догорить похмурий вечір, І ліхтарі замерехтять, То й настрій туги недоречний Втікає, як вечірній тать.
Засвічу лампу електричну – Зітхання радісне з грудей – І сяду за роботу звичну – Бадьорий, свіжий, молодий.
І радий, що позбувся туги, Що позабув одразу знов Оте маріння недолуге, І віру, й ліру, і любов.
Я не герой, не цвіт, не геній, Я звичайніський робітник, Що в обстановці цій буденній Ще змалку працювати звик.
І скільки сили, скільки вміння, І скільки вистачить часу, Я все вкладу в одне горіння, В одне терпіння все внесу.
Бо праця, праця од живого – Серцям гарячим, золотим, А не мерцям життя нового, Що мріють про минулий дим.
Київ, 1920.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)