День у день ось вже вісім років мене проводжає до школи і зустрічає після занять бабуся. Звуть її Анастасія Леонтіївна. Це мати мого батька. До виходу на пенсію вона працювала вихователькою у дитячому садку.
Бабуся вміє малювати, ліпити з пластиліну, а ще вона рукодільничає: шиє, вишиває. Як каже моя матуся, на Анастасії Леонтіївні тримається наш дім. А готує обіди – пальчики оближеш!
Моїх друзів-восьмикласників вже давно ніхто до школи не проводжає і тим більше не зустрічає зі школи.
Одного разу хтось із однокласників кинув на мою
Отже, ми з бабусею друзі.
Так само турботливо, любовно бабуся опікується моїми батьками. “Та що ми, діти? – відбувається жартами батько. – Чи мало тобі турбот з нашим Дімою?” “Якщо це і турботи, то приємні!”, – звичайно відповідає бабуся.
Одного разу після обіду зарядив сильний дощ, а мати як на те пішла на роботу без парасольки.
Якось я вийшов зі школи і не побачив на звичному місці свою бабусю. Трошки почекавши, я вирушив додому. Там я дізнався сумну новину: бабусю забрала з серцевим нападом “швидка”. Ми по черзі чергували у палаті у бабусі, а батько, який ніколи яєчні собі не підсмажить, раптом спеціально для бабусі приготував якесь особливе яблучне пюре.
Рецепт вичитав у календарі “Здоров’я”. “Кажуть, людям із хворим серцем яблука корисні”, – пояснив він бабусі.
Минув час, бабусю виписали, і ось ми знову йдемо з нею звичним маршрутом. “Як добре, Дімо, що у нас така дружна родина. Будь-яке лихо подолаємо разом, – сказала бабуся. – Якби всі родини були такими міцними, у нас була б країна щасливих людей. Тепер ти зрозумів, Дімо, з чого починається батьківщина?
З міцної родини, де кожен турбується один про одного”.