Євген Маланюк – Варязька балада

ЄВГЕН МАЛАНЮК ВАРЯЗЬКА БАЛАДА Необорима соняшна заглада – Віки, віки – одна блакитна мить! Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських україн Широчина нестримано росте, Мов на бандурі велетенській грає

Співучим вітром припонтійський степ. Гарячий день розлив пекуче злото І сам втопивсь у соняшнім меду, Й крізь спокій цей єдина ллється нота – Блаженних бджіл в вишневому саду.

Лиш чорними очима хитрих вікон Всміхнуться молодицями хати – І знову степ пестить мої повіки, І знову скитські баби і хрести. Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії І ніч очей з-під п’явок гострих брів – І знову – степ. Лишь де-не-де замріє

Архипелаг поснулих хуторів. Дзвенить вода. Це він, це він синіє – Балада хвиль – Дніпро. І на горі Спить Київ – степова Олександрія – Під злотом царгородських мозаїк.

Там обертав в державну бронзу владно Це мудре злото кремезний варяг, І звідтіля ж воно текло безвладно Під ноги орд – на кочівничий шлях. Гриміли десь козацькії литаври,

Віки несли не раз залізний дар, – Він в холодку ж спочив у темній Лаврі, Від мудрості знесилений Владар. (А ти не довго гаялась в тривозі: Сарматських уст – отруйний, п’яний мед Ти віддала татарину в знемозі, І чув твій сміх Батиєвий намет).

І далі, там, де беріг Кіммерії Підніс коринфські обриси колон, Де Херсонес замріяно біліє І снить солодкий, вічний, синій сон, Де кам’янисті межі скитських прерій Врізаються в козацький буйний Понт

Причалом генуеських кондотьєрів, Кінцем твоїх бурхливих перепон… Отак лежиш – замріяно-безсила,

А сходить ніч – і відьмою вночі Ти розгортаєш кажанові крила… І, поки по гаях кричать сичі, По болотах скрегочуть млосні жаби,

Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро – Летиш, страшна й розхристана, на шабаш – Своїх дітей байстрючу пити кров… … А з Чигрина й з Батурина в тумані (Козацьке сонце тільки виплива)

Два гетьмани виходять мертві й п’яні, І кожен довго плаче і співа. Один зітха – єдиним зойком: “Тиміш”, – І проклина Виговського всю ніч, А другий – той, що огрядніш і стриманіш, – На північ кида блискавками віч.

І чуть: “Чекай, бо ж – жодного респонсу, Ти, Орлику, – гаряча голова!” … … … … … … … … … … … … … … … … … …

Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, Проклятий край, Елладо степова?!. 26 – 28 6 25


Євген Маланюк – Варязька балада