Євген ДУДАР
ХАТХА-ЙОГА
Ситий не розуміє голодного. Здоровий не розуміє хворого, а той, хто має міцну будову тіла, не відає болів і переживань, – того, в кого ноги як дві вузлуваті тички, груди запалися, мов невикисла паляниця, й руки висять, наче батоги.
Не розуміє він і того, хто нишпорить по книжках, газетах і журналах, вишукує кваліфіковані поради, щоб себе вдосконалити.
То чи дивно буде, що, побачивши в кіно вправи індійських йогів, я вигукнув:
– Хатха-йога – моє життя!
До того як вигукнути цю сакраментальну фразу,
Як холерик, я терпіти не можу дов – готривалості одного заняття. Хоч як людина, що має нахили до флегматичних темпів, можу терпляче пролежати й цілий день.
Скористався з того, що вдома не було дружини. Поїхала кудись переймати досвід. Одразу ж приступив до тренування.
Почав із дихання. Кладу перед собою годинник. Руку на пульс – видих, і – раз, два, три…
А
– Тату, дяй голсцик.
Дав. Погладив по голівці. Знову видих, і – раз, два…
Старшенький:
– Тату, а корова їсть горіхи?
Пояснив.
Ще видих. Раз, два…
Найстаршенький:
– Тату, що ви робите?
– Дихаю.
– Для чого?
– Щоб довше жити й вас годувати.
Він підстрибнув:
– Гі! Наші тато дихають!
І гайнув на вулицю.
Довелося приступити до вправ на зосередження уваги. Йоги вважають, що для цього найкраще дивитися на свічку.
Повиганяв дітей з хати. Засвітив свічку, поставив на стілець, а сам сів на підлогу, заплівши ноги, як турецький султан. Зосереджуюсь.
Коли це в шибку – шкряб-шкряб. Глянув – там їх із десятеро. І мої, й сусідські. Попритуляли носики до шибок, пороззявляли ротики, а очі аж світяться…
Надвечір приходить сусід. Так ласкаво:
– Чи важко без жінки? Коли вона приїде? Не бери до серця.
Все вляжеться.
Наступного ранку вибрав момент, коли дітлахи вибігли на вулицю. Сів на підлогу, ногу за шию – не йде. В дитинстві це мені вдавалось одразу.
Значить, і тепер піде. Тільки треба напружитись.
Ривок. У сідниці щось хруснуло. Мене зігнуло в дві погибелі.
Але заклав. Тепер основне не зупинятися на півдорозі, закласти другу.
Вхопився за ступню. Ривок. В очах потемніло, але заклав.
Тепер мене носом притиснуло до підлоги. Чую, що не витримаю. А ноги скинути з шиї не можу…
Вбігає до хати найменшенький.
– Клич Василька, – благаю найменшенького.
– Со?
– Василька клич!
– Со?
Вбіг до хати середульший. Глянув на мене. Сів на підлогу.
Ноги за шию, бриць-бриць – і сидить.
– Ти, – стогну, – чого? Ану, встань зараз же!
– Ага, а ти сидиш…
– Встань, карбованця дам… Поклич Василька.
Вбігає найстаршенький з цілим виводком сусідських.
– Васильку, – прошу, – ти, Семенку (це сусідський). Ану, легенько беріть за оту ногу – й до себе.
Взяли.
– Куди, іроди! Не в той бік! – заревів я, бо в очах аж вогнем блиснуло. – Біжи, Васильку, поклич дядька Данила. Він, здається, вдома сьогодні.
Вибіг Василько на поріг.
– Дядьку Даниле! Дядьку Даниле! Ходіть сюди, бо наші тато замоталися в ногах!..
Прийшов Данило. Аж присвиснув:
– Може, на тебе шафа впала?
– Не питай, – молю, – допоможи.
– Не можна, – каже Данило глибокодумно. – Не можна по-кустарному. Треба по-вченому. До лікаря треба.
Стривай, я зараз…
За кілька хвилин прибіг Данило, взяв мене на руки, виніс на подвір’я й посадив у вистелену сіном тачку.
– Поїхали, – каже. – Бо поки дочекаєшся “швидкої”, то швидше дуба вріжеш…
Везе мене вулицею. Юрба дітлахів вистрибує навколо тачки, галасує. Люди стоять у воротах і співчутливо кивають головами.
Василько на їхні запитання авторитетно пояснює, що “тато замоталися в ногах”.
У поліклініці мене розмотали. Правда, підвестися одразу я не міг. Щось там порозтягувалося.
А лікар сказав:
– Щастя, дядьку, що ви опановували тільки хатха-йогу, себто першу сходинку. А то б вас і сам Бог не розмотав.
1971