Достоєвський назвав свій роман “Злочин і покарання”, і читач вправі очікувати, що це буде судовий роман, де автор зобразить історію злочину й карне покарання. У романі точно є вбивство баби процентщици злиденним студентом Раскольниковим, його щиросердечні роздирання протягом дев’яти днів (саме стільки часу триває дія роману), його покаяння і явка з винної. Очікування читача начебто б виправдуються, і все-таки “Злочин і покарання” не схоже на бульварного детектива в дусі ежена Сю, добутку якого були дуже популярні в часи Достоєвського.
У радянський час літературознавці головна увага приділяли соціальним проблемам добутку, повторюючи в основному ідеї Д. І. Писарєва зі статті “Боротьба за життя” (1868). У пострадянський час з’явилися спроби звести зміст “Злочину й покарання” до богошукання: за детективною інтригою, за моральним питанням про злочин сховане питання про Бога. Цей погляд на роман теж не новий, він висловлювався В. В. Розановим на початку XX століття Здається, якщо ці крайні
Саме із цих двох точок зору варто проаналізувати перший сон Раскольникова (1, V). Відомо, що трагічний сон головного героя нагадує вірш Н. А. Некрасова із циклу “Про погоду” (1859). Поет малює побутову міську картинку: худа лошаденка-каліка тягне величезний віз і раптом устала, тому що в неї незмога йти далі.
Погонич вистачає батіг і нещадно смугує шкапу по ребрах, ногам, навіть по очах, потім бере поліно й продовжує свою звірячу роботу: И вуж бив її, бив її, бив! Ноги якось розставивши широко, Вся димлячись, осідаючи назад, Кінь тільки зітхав глибоко И дивилася… (так люди дивляться, Покоряючись неправим нападкам). “Праця” хазяїна була вознагражден: лошаденка пішла вперед, але якось боком, нервово тремтячи, з останніх сил. Вуличну сценку з інтересом спостерігали різні перехожі й давали ради погоничеві.
Достоєвський у своєму романі підсилює трагічність цієї сцени: у сні Раскольникова (1, V) п’яні мужики забивають лошаденку до смерті. Лошаденка в романі – маленька, худа саврасая селянська шкапа. Зовсім огидне видовище являє собою погонич, що у Достоєвського одержує ім’я (Миколка) і відразливий портрет: “…
Молодий, з товстою такою шиєю й з м’ясистим, червоним, як морква, особою”. П’яний-Преп’яний, він жорстоко, з насолодою січе савраску. Миколке допомагають добивати шкапу два хлопці з батогами, а хазяїн, що розохотився, кричить їм, щоб вони по очах хльостали.
Юрба в шинку зі сміхом спостерігає всю сцену:”.. .клячонка смикає віз із всієї сили, але не тільки навскач, а навіть кроком-те мало-мало не може впоратися, тільки дрібоче ногами, крекче й присідає від ударів трьох батогів, що сиплються на неї як горох”.
Достоєвський нагнітає страшні подробиці: глядачі гогочуть, Миколка звіріє й витягає із дна воза голоблю. Удари ціпка й батогів не можуть швидко добити коня: вона “сплигує й смикає, смикає із всіх останніх сил у різні сторони, щоб вивезти”. П’яний Миколка дістає залізний лом і лупить клячонку по голові; його помічники-мучителі підбігають до коня, що звалився, і добивають її.
У Некрасова тільки одна молода дівчина, що спостерігала побиття коня з карети, пошкодувала тварина: От особа, молода, приветное, От і ручка, – розкрилося вікно, И погладила шкапу нещасну Ручка біла… У Достоєвського під кінець сцени з юрби глядачів викрикують уже не ради, а докори, що на Миколке хреста ні, але тільки хлопчик (таким бачить себе Розкольників) бігає серед юрби й просить спочатку якогось старого, потім батька врятувати конячку. Коли савраска падає намертво, він підбігає до неї, цілує її мертву голову, а потім кидається з кулачками на Миколку, що, треба сказати, навіть не помітив цього нападу.
В аналізованій сцені Достоєвський акцентує необхідні для роману ідеї, яких у вірші Некрасова немає. З одного боку, правду в цій сцені виражає слабка дитина. Він не може зупинити вбивства, хоча душею (а не розумом) розуміє несправедливість, неприпустимість розправи над конем.
З іншого боку, Достоєвський порушує філософське питання про опір злу, про застосування сили проти зла.
Така постановка питання логічно доводить до права на пролиття крові взагалі й засуджується автором. Однак в описаній сцені кров нічим не може бути виправдана, вона вопиет про помсту. Сон розкриває характер Раскольникова, що завтра стане вбивцею.
Злиденний студент – добра й м’яка людина, здатний співчувати чужим нещастям.
Такі сни не сняться людям, що втратили совість ( сни-кошмари Свидригайлова – про іншому) або примирившимся з вічною й загальною несправедливістю світового порядку. Прав хлопчик, що кинувся на Миколку, а батько, навіть не намагаючись втрутитися в убивство коня, поводиться равнодушно (савраска все-таки належить Миколке) і боягузливо: “П’яні, пустують, не нашу справу, підемо!”. З такою життєвою позицією Розкольників не може погодитися.
Де ж вихід? Характер, розум, розпачливі сімейні обставини – все штовхає головного героя роману на опір злу, але цей опір, на думку Достоєвського, спрямовано по помилковому шляху: Розкольників відкидає загальнолюдські цінності заради людського щастя! Пояснюючи свій злочин, він говорить Соні: “Старушонка дурниця!
Баба мабуть що й помилка, не в ній справа!
Баба тільки хвороба… я переступити скоріше хотів… я не людини вбила, я принцип убила!” (3, VI).
Розкольників має на увазі, що порушив заповідь “не убий!”, на якій від століття будуються людські відносини. Якщо скасувати цей моральний принцип, люди переб’ють один одного, як це зображено в останньому сні героя в епілозі роману. У сні Раскольникова про коня присутні кілька символічних моментів, які зв’язують цей епізод з подальшим змістом роману.
Хлопчик виявляється в шинку, де відбувається вбивство шкапи, випадково: він з батьком ішов на цвинтар, щоб поклонитися могилі бабусі й брата й зайти в церкву із зеленим куполом. Він любив відвідувати її через доброго священика й особливе почуття, що випробовував, перебуваючи в ній. Таким чином, у сні поруч виявляються шинок і церква як дві крайності людського буття. Далі, у сні вже передвіщається вбивство Лизавети, що Розкольників не планував, але змушений був зробити по збігу обставин.
Безвинна смерть нещасної жінки в окремих деталях (хтось із юрби кричить Миколке про сокиру) нагадує смерть савраски зі сну: Лизавета “затремтів як аркуш, дрібним тремтінням, і по всій особі її побігли судороги; підняла руку, розкрила був рот, але все-таки не скрикнула й повільно, задом, стала відсуватися від нього в кут…
“(1, VII). Іншими словами, Достоєвський до злочину Раскольникова показує, що сміливі ідеї героя про надлюдину обов’язково будуть супроводжуватися безневинною кров’ю. Нарешті, образ замученого коня виникне наприкінці роману в сцені смерті Катерини Іванівни, що вимовить останні свої слова: “Досить!.. Пора!.. (…) Уездили шкапу!..
Надірвала-а-Сь!” (5, V). Сон про коня був для Раскольникова як би застереженням: все майбутнє злочин “закодовано” у цьому сні, як дуб у жолуді. Недарма, коли герой прокинувся, він відразу ж викликнув: “Невже я зроблю це?” Але Раскольникова не зупинив сон-застереження, і він сповна одержав всі страждання вбивці й розчарування теоретика.
Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що перший сон Раскольникова в романі займає важливе місце по соціальних, філософських і психологічних підставах. По-перше, у сцені вбивства лошаденки виражені хворобливі враження від навколишнього життя, що важко ранять совісну душу Раскольникова й рождающие законне збурювання любогочестного людини. Обурення хлопчика в Достоєвського можна протиставити боягузливої іронії ліричного героя в Некрасова, що видали, не втручаючись, спостерігає побиття нещасної шкапи на вулиці.
По-друге, у зв’язку зі сценою сну виникає філософське питання про протидію світовому злу.
Як виправити мир? Треба уникнути крові, попереджає Достоєвський, тому що шлях до ідеалу нерозривно пов’язаний із самим ідеалом, скасування загальнолюдських моральних принципів приведе людини тільки в тупик. По-третє, сцена сну доводить, що в душі героя живе біль за слабких і беззахисних.
Сон уже на початку роману свідчить, що вбивця баби процентщици не пересічний грабіжник, але людина ідеї, здатний і до дії, і ксостраданию.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)