Як пояснити те, що в прозі 70-80-х і 90-х pp. провідною є історична тематика?

Інтерес до історичної тематики, до проблем історичної пам’яті як характерна ряса літературного процесу 90-х pp. ає свою передісторію в 70-80-х pp., живиться і поглиблюється художніми пошуками тих років. Такий інтерес є загальнолітературним, проте найсильніше він заявив про себе у прозових жанрах – романі й повісті, бо ж саме вони дають найбільші можливості для аналітичного дослідження складних історичних процесів і постатей.

У різні часи зацікавлення історією зумовлювалося різними соціально-ідеологічними й естетично-психологічними

чинниками. В 70-80-х pp. історія, пам’ять заволоділи художньою свідомістю передусім в силу того, що це була на із форм спротиву проти бездуховності й безпам’ятства стійних років. Було це нелегко, бо в часи “злиття націй” формування “єдиного радянського народу” будь-які відгомони національної пам’яті, минулого українського народу трактувалися як крамольні, буржуазно-націоналістичні, отже, антинаукові. А тому чесні художники слова писали або ж до шухляди (скажімо, В. Шевчук), або мусили вдаватися до іносказання, своєрідного кодування тексту чи асоціативно-метафоричної манери письма.

У передмові до

книжки історичних повістей та есе “Скрипка, що грає тисячу літ” (1991 р.) її автор, відомий прозаїк Р. Федорів, писав: “Ні, не сиділи ми склавши руки, спостерігаючи, як гасла ватра нашого національного буття… як оббріхували і переписували історію… День за днем ми виходили на своє кам’яне поле й запрягались у плуги: хто писав історичні романи й, захистившись щитом минувшини, волав до читачів; не забувайте свого прадідівського кореня, пам’ятайте, чиї ви діти…” Однак той захисний маневр був не цілком надійний, бо паралелі між минулим і сьогоденням проступали досить виразно, тож деякі твори піддавалися нищівній критиці. Саме так було з романами М. Стельмаха “Чотири броди” та Р. Іваничука “Журавлиний крик”, багатьма творами В. Шевчука, окремими книгами Б. Харчука, Р. Іванченко та інших письменників.

У 70-80-ті pp. з являється найбільше (порівняно з іншими жанрами) історичних романів і повістей. Були це. зрозуміло, книги нерівнозначні: й ілюстративно-описові, й певною мірою спекулятивні, писані до відповідних історичних дат, зокрема 1500-ліття Києва чи 1000-ліття хрещення Русі. А були й художньо повносильні, такі, що не збивалися на голу ілюстрацію до відомих історичних фактів, давали духовну поживу читачу.

Це передусім твори П. Загребельного (“Первоміст”, “Євпраксія”, “Роксолана”, “Я, Богдан”), Ю. Мушкетика (“Яса”), Р. Федоріва (“Отчий світильник”, “Кам’яне поле”, “Жорна”, “Ворожба людська”), Р. Іваничука (“Черлене вино”, “Манускрипт з вулиці Руської”, “Вода з каменю”, “Четвертий вимір”, “Шрами на скелі”, “Журавлиний крик”), В. Шевчука (“На полі смиренному”, “Три листки за вікном”, “Мислене дерево”).

Історичний роман 70-80-х pp. продемонстрував цікаві форми “зв’язку часів”, своєрідне переплетіння різних часових пластів, змалювання епохи через долю видатної особистості, патріотичний і моральний аспект її діяльності, аналітично-психологічний коментар історичних фактів і постатей. У минулому письменники шукали відповідей на численні проблеми й питання сучасності, а тому реальність часто втілювалася в метафорі, бо оголена правда в ті часи, як ми вже зазначали, постати у слові не могла.

Наявність добре розвиненої традиції історичної прози стимулювала й художні процеси 90-х pp., розквіт цього жанру, бо ж, як відомо, по наїждженій колії рухатися легше. Саме тому кращі історичні твори в останні роки вийшли з-під пера тих же авторів: Р. Федоріва, Р. Іваничука, В. Шевчука, Ю. Мушкетика та інших.

З проголошенням незалежності України, настанням ери повної відкритості література здобула не знані до того можливості щодо художнього осмислення історичного минулого. Зняття заборони на окремі історичні події й постаті, потік матеріалів із спецсховів та їх доступність позбавили літературу потреби вдаватися до захисного щита асоціацій, натяків, підтексту, метафори. В усіх видавництвах і часописах друкуються заборонені раніше історичні праці М. Грушевського, І. Крип’якевича, М. Аркаса, О. Єфименка, О. Субтельного. Виходять друком численні дослідження про “націоналістичні” сторінки української історії, зокрема Запорозьку Січ (передусім розвідка Д. Яворницького “Історія запорозьких козаків” – К, 1990), а також про печально-трагічні події в Україні у XX ст.: революцію та громадянську війну, колективізацію й голод 1933-1937 pp., розстріли 30-х і виселення цілих сіл із Західної України в перші повоєнні роки тощо.

Реабілітовуються постаті “праведних гетьманів” (Мазепи), провідників державотворчих процесів (М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, С. Бандери). В активний читацький обіг вводяться також заборонені досі твори українських письменників – і класиків, і сучасних. їх перелік досить значний, тому назвемо тільки деякі твори: “Черниговка” М. Костомарова, “Бояриня” Лесі Українки, роман-трилогія “Богдан Хмельницький” М. Старицького, п’ять книг Б. Лепкого під загальною назвою “Мазепа”, “Чотири шаблі” Ю. Яновського, “Холодний Яр” Ю. Горліса-Горського та ін.

Все це спричинило читацький бум, що відповідно наснажує й животворить і нині історичну художню прозу.

Проте реанімація історичної пам’яті після стількох років безпам’ятства – справа так само пекуча, як і непроста. Спраглий на правдиве слово про історичне минуле читач, до того ж читач відповідно підготовлений, потребує художньо правдивих творів. І творів не описово ілюстративних, а творів-відкриттів, тих, що дають духовну поживу, що доповнюють і поглиблюють історичну інформацію аналітично-психологічним коментарем, що повертають народові пам’ять, без чого побудова міцної суверенної держави неможлива. Незважаючи на видавничу скруту, виходять у світ історичні романи й повісті, збірники історичних творів (скажімо, “Дерево пам’яті”).

Як і в попередні роки, так і нині, не всі твори можуть претендувати на художньо повнокровне висвітлення історії, але абсолютна більшість із них знаходить свого читача. Одні твори зацікавлюють не представленими до того в літературі постатями (“Махно” Р. Самбука чи “Осаул Підкова” В. Будзинського), інші – забороненим раніше матеріалом (роман пам’яті “Хліб наш насущний” Д. Міщенка), ще інші – власним художнім світом (“На брата брат” Ю. Мушкетика, “У пащу Дракона” В. Шевчука). Цікаво сприймаються і твори С. Плачинди, Ю. Логвина, Р. Іванченко, І. Білика. Важливо, що з являються книги і для юного читача.

Так, оригінальне бачення історії подав І. Білик у повісті “Золотий Ра”. До названих творів можна додати й чимало інших, що в цілому складає багатогранну за змістом і цікаву за формою історичну бібліотеку.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Як пояснити те, що в прозі 70-80-х і 90-х pp. провідною є історична тематика?