“Як коротко, сильно і страшно пише ця людина” (Максим Горький) – Василь Стефаник (1871 – 1936)

Підручник Українська література 10 клас

ХХ Століття

“Як коротко, сильно і страшно пише ця людина” (Максим Горький)

Новела “Камінний хрест” (1899) – видатне явище української новелістики. У ній події максимально згущені, характери персонажів потрясають своєю драматичною силою. Художнім відкриттям новеліста було, за словами Івана Денисюка, “монументальне мислення у формі мініатюри”, відкриття потужної енергії слова, за допомогою якого малюється світ у краплині води. “Я писав тому,- зізнавався митець, – щоб струни

душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоб з того вийшла велика музика Бетховена”. Цією елегійною і драматичною мелодією життя пройнята новела, в центрі якої – прості селяни, хлібороби, наймити, змальовані в річищі поетики експресіонізму. Вони мислителі, люди душевно багаті, щирі, доброзичливі, які своїм криком душі оповідають світові про нещастя, що випали на їхню долю. Ідея новели – у животворній любові автора до народу, співчутті знедоленим, оптимістичній вірі в їхній стоїцизм, духовну велич.

Не випадково новелами Василя Стефаника захоплювався Максим Горький: “Як коротко, сильно

і страшно пише ця людина… Для художника важливі не слова, а факти, не міркування, а образи”.

У новелі автор торкнувся драматичної теми: зубожілі селяни у пошуках роботи масово виїжджали до Америки, мріючи знайти в далекій країні щастя. Масова еміграція західноукраїнських селян набула такого розмаху, що лякала європейців, адже із Галичини на початку XX століття емігрували 554 тисячі українців. Мовою художніх образів Василь Стефаник висвітлив причини цього явища: “Економічна нужда і безробіття, перспектива наймитства і жебрацтва гонять селянина за океан”. Явище еміграції трудівників новеліст вважав трагедією нації: “Жінки на лавах третього класу жовті як віск, задихаються як мухи, мужики плачуть та й кажуть, що не русини ми, а цигани вже.

Море сліз, пекло ціле муки!” Спостереження за емігрантами на Краківському вокзалі стали імпульсом до написання “Камінного хреста”. Через Краків “гуркотіли вагони з галицькими емігрантами. Там у вокзальних почивальнях він побачив пекло.

Народ, вирваний ніби деревина з Грунту, в’янув на міському плитті, а з чорного, обірваного коріння Стефаникові в душу сипалася русівська земля” (Дмитро Павличко).

В основу новели покладено справжні події в рідному селі письменника. Односельчанин митця Штефан Дідух (у творі – Іван), емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест, який і нині стоїть на найвищому горбі в Русові. За свідченням сина письменника Кирила Стефаника, ще одним прототипом образу Дідуха був селянин Русова Іван Ахтемійчук.

Новеліст брав сюжети з життя, підносячись до глибоких художніх узагальнень. Він писав свою новелу з великою любов’ю до народу. Суб’єктивне авторське начало відбиває гуманістичну концепцію новеліста, який, за словами Дмитра Павличка, “звалив собі на плечі камінний хрест великих страждань народу і виніс його високо на гору свого мистецтва, щоб усі бачили знак великого смутку”.

Міжпредметні паралелі. Темі еміграції українських селян присвятили свої твори російський прозаїк Володимир Короленко (“Без язика”), польська поетеса Марія Конопніцька (“Пан Бельцер у Бразилії”). У цьому річищі творили українські письменники Іван Франко (“По селах”, “До Бразилії”), Тимофій Бордуляк (“Бузьки”, “Іван Бразилієць”), Марко Черемшина (“Осінь”), Ольга Кобилянська (“Земля”), Богдан Лепкий (“Журавлі”).

У підзаголовку Стефаник визначив жанр твору – “студія”, підкреслюючи цим художній задум: представити читачеві на основі ретельно вивчених фактів картини буття народу, його помисли, надії, сподівання. Для втілення свого задуму новеліст вдасться до своєрідної сюжетно-композиційної організації тексту, оперуючи водночас поетикою експресіонізму. Передусім, художник у центр своєї картини ставить самосвідомість людини, інтуїтивне осмислення нею дійсності, підвищену емоційну наповненість образів, змальовуючи “крик душі”, розпуку, відчай. Літературознавці помітили, що стильова палітра новели співзвучна з картинами французького художника-експресіоніста Едварда Мунка “Крик”, “Мадонна”.

Експресіоністськими фарбами у новелі Стефаника зображуються образи-символи “своєї дороги”, “свого світу”, “свого слова”, “свого каменя”, “свого хрести”.

За жанром “Камінний хрест” – центрогеройна новела, адже всі події обертаються навколо долі головного персонажа – Івана Дідуха. Іван Франко назвав Стефаника “абсолютним паном форми”, цю витонченість структури прозаїк продемонстрував у новелі “Камінний хрест”. Вона складається з семи частин. Експозиційним є перший розділ, в якому розкривається передісторія героя. Колишній наймит-сирота, прийшовши з війська, застав лише розвалену хату і “букату (шматок, кусень) горба, щонайвищого і щонайгіршого над усе поле”. Все життя Іван важко трудився і вирощував хліб на цьому піщаному горбі, втратив здоров’я, став калікою, але не розбагатів.

Якщо попередники новеліста починали свою розповідь, представляючи статичний портрет персонажа, то Стефаник відзначає тільки окремі портретні деталі, які стимулюють читача в уяві домалювати образ. Тяжку працю Івана у першому розділі відтворено за допомогою образу напружених жил. Коли селянин тяг віз зі снопами, “то однако і на коні, і на Іванові жили виступали”.

У фіналі новели через портретні деталі (“Він ішов зі старою, згорблений, у сивім одіянню і щохвилини танцював польки”) зображується спрацьована людина. Новеліст писав, що образ Дідуха уособлює душевну красу, прибиту бідністю, “сльози і криваві крики народу”.

Д. Лазаренко. Камінний хрест. Гравюра. 1970

Є. Голмковський. Фронтиспіс до російського видання творів Стефаника

Герой Стефаника уподібнюється міфічному Сізіфові, якому судилося вічно котити камінь на гору. Як ви вже знаєте з 8 класу, Сізіфів камінь щоразу падав з вершини вниз, а він починав важку працю знову і знову. Вражає в новелі експресивна картина, коли Іван, запрягшись разом з конем, тягне навантажений віз на гору, перетворюючись в одне ціле, стає символом каторжної праці селянина, який, надриваючись, не може вибитись із злиднів. Промовистим є прізвисько героя новели – “Переломаний”, яким наділили Івана односельчани, бо внаслідок сізіфової праці ходив згорбленим. Змучений і виснажений, він нагадує суцільний мозоль, його кості немилосердно ниють, але він, долаючи біль, вранці зводиться з постелі, щоб продовжувати свою працю.

Хоч разом з Іваном тяжко працюють і дружина, і діти, сім’я не може забезпечити себе.

Висвітлення внутрішнього світу Івана, його думок, скарг, нарікань на життя змальовано в річищі нагнітання динамічних образів, експресивних переживань, що виявляють глибини психіки персонажа, силу його духовної домінанти. Діалогізм визначає характер розповіді новели. Всезнаючий розповідач проникає у внутрішнє єство героя, промовляє його голосом: то Іван оповідає сам собі, то немов сповідається комусь іншому, то виголошує свої сентенції, аби в такий спосіб всебічно з’ясувати причини, що змусили його з родиною емігрувати в заокеанський світ.

Отже, експозиція новели вмотивовує причини вибору Івана Дідуха, який не вистояв перед домаганнями синів та жінки, продав господарство, став перед газдами села і щемливо відчув свою драму, немов “каменів, бо слова не годен був зговорити”. Зав’язка новели – у словах Івана: “Ця земля не годна стільки народу здержати та и стільки біди витримати. Мужик не годен, і вона не годна. І саранчі нема, і пшениці нема.

А податки накипають, що платив лева, то тепер п’ять, що їв солонину, то тепер бараболю”.

Розповідач відтворює образ Івана по-експресіоністськи монументально, використовуючи світлотінь: “Не раз. як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горба разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував своїм пальцем на свою тінь і говорив горбові: – Ото с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носе, то мус родити хліб!”.

При цьому Стефаник застосовує внутрішню фокалізацію: світ передається через сприймання героя. Особливу художню функцію відіграє образ каменю, за яким спостерігає Іван біля річки, відчуваючи його внутрішній стан: камінь тяжкий та бездушний, блимає “мертвими блисавками, відбитими від сходу і заходу сонця”. У такій ситуації Дідух особливо гостро відчуває не тільки свою органічну єдність з природою, а й відчуженість від неї перед катастрофою, що наступає на його родину.

Проте величним, розумним, щедрим душею зображується Іван і в епізодах з односельчанами, яких зібрав перед від’їздом до Америки в себе вдома, аби навіки попрощатися. Психологічний малюнок образів селян та Івана Дідуха виразний і промовистий. Розповідач побутовими етнографічними деталями, відтворенням звичаїв, мовленням персонажів зумів глибоко висвітлити психологічну драму людини. При цьому далекий край герой порівнює з могилою.

Він палко любить свою землю, працю на ній, людей, коня, навіть горб: “Аді, стою перед вами і говорю, а тот горб не виходить з голови. Таки го вижу, та й умирати буду, та й то буду його видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки-м знав, та й на нім забув-єм, силу-м мав, та й на нім лишив-єм”.

Одна сльоза котилася по лиці, як перла по склі”. Образ сльози є багатозначним у контексті художньої картини світу: вона символізує духовно чисту душу героя, розрив із рідною землею, водночас горе, безнадію, невідомість майбутнього.

Експресіоністський малюнок увиразнюється епізодом прощання Дідуха з дружиною перед односельцями. Іван ніби збирається на смерть, тому ставить кам’яний хрест, немов заживо ховає себе. “Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити”, – зізнається він гостям. Дідухові стало легше на душі від того, що розповів землякам про наболіле, а вони пообіцяли доглядати той хрест. Іван вірить, що пам’ять про нього не зникне безслідно і не розвіється, як ті кленові листочки по полю. Туга охоплює старого Михайла, який, проживши вік, підсумовує своє життя піснею про загублені літа, які вже не вернуться.

Так поступово розповідач витворює екзистенційний вимір людини та її життя, порушуючи питання буття і смерті, влади землі над людиною.

Назва новели “Камінний хрест” – символічна і неоднозначна. По – перше, Іван Дідух спорудив масивний кам’яний хрест на піщаному схилі як пам’ятник, як спогад про себе – вічного трударя на землі. По – друге, кам’яний хрест нагадує могилу, яка асоціюється у персонажа з еміграцією, де помирали від тяжкої праці, хвороб, безправ’я сотні переселенців.

По-третє, Іван Дідух уподібнюється до Ісуса Христа, який проніс свій хрест на Голгофу. Отож свого героя Стефаник підносить до вселюдських вимірів: простий хлібороб несе свій хрест на Голгофу людськості.

Експресією позначені й інші епізоди, зокрема надривне прощання Івана з Михайлом (“Ловилися за шию. цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої своїм заржавілим голосом туги завдали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: “Ой Іванку, брате!”. “Ой Михайле, приятелю!”). Через поетику експресіонізму передасться крик душі героїв, коли рільники побачили Дідухів у “панському одязі”, що відчужував їх від селян.

Найвищим напруженням у розгортанні новелістичної дії – кульмінацією – є епізод танцю, який зображено по-експресіоністськи виразно, через підтекст відтворюється психологія персонажів: “Люди задерев’яніли, а Іван тормосив жінкою, якби то не мав пустити її з рук”. Немов на гору вийшло підсвідоме, інтуїтивне начало, герої відчули духовну кризу, що безпощадно насувається на них. Матеріальний світ, зокрема хата, персоніфікується: “Як виходили назад до хати, то ціла хата заридала.

Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася”. Світ та його антигуманні закони наступають на село, змінюючи його спосіб життя.

Розв’язка новели відбувається у сьомому мініатюрному розділі, коли герої вирушають із села. Іван зупинився і, побачивши свій кам’яний хрест на горбі, сказав дружині: “Видиш.

Камінний хрест, поставлений Штефаном Дідухом у селі Русові

Стара, наш хрестик? Там є вибито і твоє наймено. Не бійси (не бійся), є і моє. і твоє”.

Отже, Іван Дідух став символічним втіленням драматичної долі галицького селянства кінця XIX – початку XX століть, узагальнював характерні явища буття народу, його пошуки щастя. Щоб змалювати таку епохальну тему, новеліст вдався до стильової манери експресіонізму, проектуючи картину світу через призму експресії, нанизування вражень про світ, яскравої образності, до пристрасного утвердження ідеалів гуманізму, свого занепокоєння долею людства. Невипадково новелу “Камінний хрест” відразу переклали польською мовою Владислав Оркан, а німецькою – Йосип Роздольський.

Творчість Василя Стефаника піднесла українську літературу до світових вершин. Передусім, його твори сповнені національного колориту і написані, за словами Івана Франка, крізь призму чуття і серця. Автор порушив загальнолюдські проблеми буття людини, оригінально інтерпретував на українському грунті вічні образи і сюжети, пов’язані з міфічними, архаїчними та біблійними образами. Його новели, написані в річищі експресіонізму, мали і мають великий вплив на читача, викликають захоплення у людини XXI століття.

Це свідчить не тільки про національне, а й світове значення творчості Василя Стефаника.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Як коротко, сильно і страшно пише ця людина” (Максим Горький) – Василь Стефаник (1871 – 1936)