Як було винайдено абетку – Кіплінг Редіярд

Кіплінг Редіярд Як було винайдено абетку

Через тиждень після пригоди з остенем, Незнайомцем та листом-картинкою Теффімай Металлумай (яку ми й далі зватимемо просто Теффі, моє серденько) знову пішла з своїм татком ловити коропів. Мама хотіла, щоб вона залишилася вдома й допомогла їй розвішувати шкури на високі жердини біля їхньої первісної Печери, але Теффі встала раненько-раненько і таки втекла до татка на річку, і вони почали рибалити. Раптом Теффі захихотіла, і тато сказав: – Не будь дурненькою, доцю. – Але ж так було смішно! – сказала

Теффі. – Пам’ятаєш, як Головний Вождь роздував щоки і який кумедний був наш Незнайомець, коли йому обліпили волосся грязюкою? – Ще б не пам’ятати, – відповів Тегумай. – Мені довелося віддати Незнайомцеві дві оленячі шкури – найм’якші, з торочками – за те, що ми його покривдили. – Ми з тобою його не кривдили, – заперечила Теффі. – То мама й інші доісторичні дами, та ще… грязюка. – Ну гаразд. Досить про це, – сказав Теффин тато. – Давай поснідаємо.

Теффі заходилася коло мозкової кістки й сиділа тихо, як мишка, аж цілих десять хвилин, а татко її тим часом щось шкрябав акулячим

зубом на шматочку березової кори. Раптом Теффі сказала: – Тату, а я придумала вигадку, тільки це секрет. Крикни що-небудь, ну, що хочеш. – А! – вигукнув Тегумай. – Годиться для початку? – Годиться, – відповіла Теффі. – Знаєш, ти зараз ну чисто мов короп, що роззявив рота. Ану, крикни ще раз. – А! А! А! – вигукнув Тегумай. – Але ти не смійся з мене, доцю. – Я і не думаю сміятись, правда, правда, – запевнила Теффі. – Це просто так треба для мого секрету.

Скажи знову а, тільки не закривай рота, і дай мені акулячий зуб. Я хочу намалювати коропа з роззявленим ротом. – Для чого? – спитав тато. – Хіба не здогадуєшся? – відповіла Теффі, дряпаючи по березовій корі. – Це буде наш маленький секрет. Коли я намалюю коропа з роззявленим ротом на закуреній стіні нашої Печери – звісно, якщо мама дозволить, – то ти одразу пригадаєш а. Тоді ми зможемо гратись, ніби я вискочила з темного кутка і налякала тебе, крикнувши а, – ну, так, як я робила на Бобровому болоті минулої зими. – А й справді! – сказав тато таким голосом, яким говорять дорослі, коли слухають уважно. – Продовжуй, Теффі. – От досада! – сказала Теффі. – Я не вмію малювати всього коропа.

Та це нічого, я намалюю щось схоже на його рот. Знаєш, коли ото короп стає на голову і риється в мулі? Отже, нехай це буде короп.

Ми можемо гратися, ніби сам короп стерся, лишився тільки рот, що означає А. І Теффі намалювала таке: – Непогано, – сказав Тегумай і надряпав те саме на своєму шматкові березової кори. – Але ти забула, що в коропа поперек стирчать вусики. – Цього я не вмію малювати, тату. – Нічого, спробуй. Намалюй відкритий рот і поперек нього вусик. Тоді ми знатимемо, що це короп, бо в окуня чи там форелі вусиків немає. От поглянь сюди, Теффі. І Тегумай Бопсулай намалював таке: – Добре, зараз і я перемалюю, – сказала Теффі. – Ти зрозумієш, коли буде отак? І вона намалювала ось що: – Чудово, – сказав тато. – Коли я побачу цей знак, то злякаюсь так само, наче ти вискочила з-за дерева і крикнула а. – Тепер крикни щось інше, – пишаючись собою, сказала Теффі. – Уа! – голосно крикнув тато. – Гм! – сказала Теффі. – Це змішаний звук.

Кінець нагадує а, тобто рот коропа. А що ж робити з початком? У-У-У-У-У і а. Уа! – Початок також схожий на той звук – рот коропа.

Давай намалюємо ще щось од коропа і все з’єднаємо, – запропонував тато. Він уже сам захопився грою. – Ні! Якщо з’єднати, то я забуду. Треба, щоб це було окремо.

Намалюй його хвіст. Коли короп заривається в мул, то видно лише його хвіст. До того ж мені здається, хвости легко малювати, – сказала Тєффі. – Добра думка, – сказав Тегумай. – Ось тобі й хвіст коропа для звука У-у. І він намалював ось що: (4) – Тепер і я спробую, – сказала Тєффі, – але, знаєш, татуню, я не вмію так гарно малювати. Що, коли я намалюю лише краєчок хвоста і паличку замість середини? І вона намалювала таке: Тато схвально кивнув головою, і очі в нього заблищали від хвилювання. – Як гарно! – сказала Теффі. – Тепер гукни ще щось, татуню. – О! – голосно крикнув тато. – Ну, це дуже легко, – сказала Теффі. – У тебе рот став зовсім круглий, немов яйце або камінчик. Отже, можна покласти яйце або камінець. – Під рукою не завжди трапляється яйце чи камінець.

Краще надряпати щось кругле, що нагадувало б ці речі. І він намалював ось що. – Ах, як гарно! – вигукнула Теффі. – Поглянь, скільки звуків-картинок ми вже намалювали: рот коропа, хвіст коропа і яйце! Крикни ще що-небудь, татку! – Ссс! – сказав тато і наморщив лоба, але захоплена Теффі навіть не помітила цього. – Це зовсім легко, – сказала вона, дряпаючи по корі. – Що легко? – перепитав тато. – Я думаю, а ти мені заважаєш. – Але ж і це звук! Так, татуню, сичить гадюка, коли вона думає й не хоче, щоб їй заважали. Давай намалюємо для цього звука гадюку. Добре? І вона намалювала ось що: – Знаєш, – сказала Теффі, – у нас буде ще один чудовий секрет.

Коли ти намалюєш гадюку, яка сичить, при вході в маленьку печеру, де ти лагодиш свої остені, то я знатиму, що ти про щось напружено думаєш, і входитиму тихенько-тихенько, як мишка. А якщо ти намалюєш її на дереві біля річки, коли полюєш рибу, то я знатиму, що мені треба ходити ще тихше за мишку, аби не полохати рибу й не заважати тобі. – Просто чудово! – сказав Тегумай. – В цій грі куди більше глузду, ніж ти гадаєш. Теффі, люба, мені здається, що донечка твого татка придумала таку чудову штуку, якої ще ніхто не винайшов з тих пір, як Плем’я Тегумая навчилося насаджувати на списи та остені акулячі зуби замість кремневих гостряків. Мені здається, що ми розкрили величезну таємницю світу! – Яку? – спитала Теффі, й очі в неї засяяли з цікавості. – Зараз поясню, – відповів тато. – Як зветься вода мовою племені Тегумая? – Ну звісно ж, уа, і це означає також і річку.

Наприклад, Вагай-уа – це річка Вагай. – А як зветься погана вода, від якої на людей нападає лихоманка, – ну, чорна вода, болотяна вода? – Уо. А що хіба? – Тепер дивись, – сказав тато. – Уяви, що ти побачила б оцей знак біля калюжі на Бобровому болоті. І він намалював таке: – Хвіст коропа і кругле яйце. Два звуки разом. УО! Погана вода! – раптом вигукнула Теффі. – Звісно, я б не стала пити тієї води, бо знала б від тебе, що вона погана. – Але для цього зовсім не треба, щоб я був близько біля води!

Я можу бути десь дуже далеко від того місця, мовчки собі полювати, і все ж таки… – І все ж таки це було б однаково, як наче б ти стояв там і сказав: “Іди геть, Теффі, а то підхопиш лихоманку”. А насправді це сказали б хвіст коропа та яйце! Ой татуню, треба швидше йти і розповісти про все мамі! І щаслива Теффі затанцювала навколо тата. – Ні, ще рано, – зупинив її тато, – подумаймо далі.

Сідай. Бачиш, уо – це погана вода, а со – їжа, приготована на вогні. Адже так? І він намалював ось що: – Так. Гадюка і яйце, – сказала Теффі. – Отже, це значить, що обід готовий. Коли б ти побачив, що на дереві видряпані такі знаки, то знав би, що час повертатися до Печери. І я так само. – Твоя правда, моя люба! – відповів Тегумай. – Твоя правда!

Але зажди хвилинку. Тут є трудність. Со означає “час обідати”, але гио – це жердини, на які ми вивішуємо шкури для просушування. – Ах, оті бридкі старі жердини! – сказала Теффі. – Я страшенно не люблю, коли мені доводиться допомагати мамі вивішувати на них мокрі, важкі, волохаті шкури. Якщо ти намалюєш гадюку і яйце, а я подумаю, що час іти обідати, і прийду з лісу, а мама скаже, щоб я допомагала розвішувати шкури, то що тоді буде? – Ти розсердишся. І мама теж.

Ні, треба придумати якусь іншу картинку для шо. А давай намалюємо плямисту гадюку, яка не сичить – ссс! – а шипить – Шшш! Га? – Я не знаю, як малювати плями, – сказала Теффі. – Та й ти, коли поспішатимеш, можеш забути про них.

Я подумаю, що ти намалював со, а насправді то буде шо, і мама все одно спіймає мене і накаже розвішувати шкури. Ні! Краще вже намалюємо ці самі бридкі жердини, щоб не було ніякої помилки.

Зараз я надряпаю їх. Ось глянь: І Теффі намалювала таке: – Мабуть, так буде безпечніше. І жердини точнісінько такі, як наші, – сказав усміхаючись тато. – Тепер я скажу тобі ще одне слово, де є жердини. Наприклад, ші.

Адже мовою племені Тегумая це означає остень. Правда ж? І він засміявся знову. – Не дражни мене, – сказала Теффі, згадавши про свою картинку, через яку так перепало бідолашному Незнайомцеві. – От спробуй сам намалювати. – Тепер ми обійдемося без бобрів і без гір, га? – сказав тато. – Досить лише намалювати пряму лінію – як спис чи остень. І він намалював ось що: – Навіть мама тепер не подумала б, що мене вбили, – додав він. – Не нагадуй про це, тату, прошу тебе. А то мені неприємно. Краще крикни ще щось. Бач, як гарно у нас виходить! – Ще б пак! – сказав Тегумай і замислився. – Ну, візьмімо тепер, наприклад, ше.

Це означає небо. Теффі намалювала жердини й зупинилась. – Треба придумати нову картинку для оцього кінцевого звука, так? – спитала вона. – Ше, ше, е-е-е-е! – промовив тато. – Та він же схожий на кругле яйце, тільки тонше, пласкіше. – Тоді давай намалюємо тоненьке кругле яйце, таке тоненьке і трохи пласке, як жабка, що довго-довго нічого не їла. – Ні, – заперечив тато. – Якщо поспіхом надряпати тоненьке яйце, то ми можемо помилитись і сприйняти його за звичайне. Ше-ше-гие! Краще ось що зробимо: відламаємо шматочок шкаралупи і загнемо її всередину. Тоді видно буде, що звук о ставав усе тонший і тонший, – ООО-оо-о! – чуєш? – поки нарешті перетворився на Е. І Тегумай Бопсулай намалював ось що: – Ах, як гарно!

Навіть краще за худеньку жабку. Давай далі, татуню, – сказала Теффі, дряпаючи й собі акулячим зубом. Тато знов почав малювати, хоч рука в нього тремтіла від хвилювання. Нарешті він намалював ось що: – Ось поглянь сюди, Теффі, – сказав він. – Ти можеш зрозуміти, що це означає тегумайською мовою? Якщо зрозумієш, значить, ми зробили велике відкриття! – Жердини… продавлене яйце… хвіст коропа і… рот коропа, – перелічувала Теффі. – Ше уа – небесна вода…

Та це ж дощ! В цей час їй на руку впала дощова краплина – день був хмаристий. – Татку, дощ іде! Це і є те, що ти мені хотів сказати? – Ну звичайно ж! – відповів тато. – І я сказав тобі це, не розкриваючи рота, правда? – Я б і так здогадалася, хоч і не відразу, але дощова краплина допомогла мені.

Зате тепер я вже ніколи не забуду: ше-уа означає – “дощ” або “збирається на дощ”. От молодець, татуню! Теффі скочила на ноги й затанцювала навколо свого татка. – Скажімо, ти пішов з дому вранці, коли я ще спала, і написав сажею на стіні: ше-уа. Я зрозумію, що скоро буде дощ, і візьму з собою свій плащ із бобрових шкурок. От здивується мама!

Тегумай теж підхопився і затанцював (у ті часи татусі не соромились танцювати, як діти). – Більше того! – вигукував Тегумай. – Більше того! Скажімо, я захочу попередити тебе, що дощ скоро кінчиться і тобі можна прийти на річку, – що ми для цього намалюємо? Спершу скажи це словами по-тегумайському. – Ше-уа-лас-уа-мару (Дощ кінчився, до річки приходь). Як багато нових звуків!

Я просто не знаю, як їх намалювати! – Зате я знаю! – вигукнув Тегумай. – Я знаю! Хвилинку уваги, Теффі, і на сьогодні вистачить. Ми вже знаємо, як малювати ше-уа. Затримка лише за лас. Ла-ла-ла, – проказував він, помахуючи акулячим зубом. – На кінці – гадюка, що сичить, а перед нею рот коропа – ас-ас-ас.

Нам треба лише л-л-л, – сказала Теффі. – Я знаю, але нам треба придумати це Л-л-л, бо ми з тобою – перші на світі люди, які за це беруться, Теффімай! – Ну то й що? – сказала Теффі і позіхнула: вона вже добренько стомилась. – Лас означає “зламати” або ще “кінчитись”, так? – Авжеж, так, – відповів Тегумай. – Уа-лас означає, що вода в казані кінчилась і мамі нічим варити, а мене саме немає вдома, я на полюванні. – А гиі-лас означає, що твій остень зламався. Коли б я тоді додумалась до цього, я б не стала малювати дурної картинки з бобрами для Незнайомця! – Ла! Ла! Ла! – проказував Тегумай, розмахуючи палицею і хмурячи лоба. – От досада! – Ші мені легко намалювати, – вела своєї Теффі. – А потім я намалювала б твого переламаного остеня – отак. І вона намалювала ось що: – Саме те, що треба! – вигукнув Тегумай. – Тепер ми знаємо й ла, і цей знак, не схожий на інші. І він намалював таке: – Тепер треба уа.

Ой, та ми це вже зробили! Залишається тільки мару. М-м-м-м…

Щоб сказати М-м-м, треба закрити рота, правда? То давай і намалюємо закритий рот – ось так! І він намалював таке: – Після цього поставимо роззявлений рот коропа. Вийде ма-ма-ма, – вів далі Тегумай. – А як же нам зробитиР-р-р, Теффі? – Такий же гострий, шершавий звук виходить, коли ти стружеш дошку собі для човна, – сказала Теффі. – Гострий, шершавий? Може, отакий? – спитав Тегумай і намалював ось що: – Точно! – відповіла Теффі. – Але не треба малювати стільки зубців, досить і двох. – Я поставлю навіть один, – сказав Тегумай. – Якщо ця наша гра виявиться тим, про що я думаю, то чим простіші будуть знаки, тим краще буде для всіх. І він намалював ось що: – Тепер ми зробили те, що треба! – сказав Тегумай і підскочив на одній нозі. – А зараз я візьму і нанижу всі знаки підряд, як рибу на лозинку. – А чи не покласти нам поміж слів палички, щоб вони не зливались і не штовхались, мов коропи? – О, та я ж зроблю для цього відступи! – сказав Тегумай.

Але від хвилювання він забув про відступи і надряпав на березовій корі усі слова разом: – Ше-уа-лас уа-маре, – прочитала Теффі, по складах. – На сьогодні досить, – сказав Тегумай. – Я бачу, ти дуже стомилася. Та це нічого, люба. Ми все закінчимо завтра, а люди нас пам’ятатимуть багато-багато років після того, як порубають на дрова найбільші дерева, що ти їх тут бачиш. Отож вони пішли додому, й до пізнього вечора Тегумай сидів по один бік вогнища, а Теффі – по другий, і обоє без кінця малювали уа, уо, ше, гиі сажею на стіні та хихотіли, аж поки мама сказала: – Справді, Тегумай, ти нічим не кращий за мою Теффі. – Не сердься, мамуню, – відповіла їй Теффі. – У нас із татком чудовий секрет. Ми самі тобі все розкажемо, коли закінчимо.

Тільки зараз, будь ласка, не розпитуй, а то я не витримаю і розкажу. Мама не стала розпитувати. Наступного дня Тегумай раненько пішов на річку придумувати нові звуки-картинки, а Теффі, коли прокинулась, ураз побачила слова уа-лас (води нема, вода кінчилась), написані крейдою на кам’яному казані, що стояв біля Печери. – Гм, – сказала Теффі. – Ці звуки-картинки бувають іноді зовсім недоречні! Виходить, ніби тато прийшов сюди і звелів мені наносити води, щоб мама могла зварити обід. Теффі пішла до струмка за Печерою і, набираючи воду відерцем з березової кори, наносила повний казан, а потім побігла до річки і смикнула тата за ліве вухо, – це вухо належало їй, і вона могла його смикати, коли була розумницею. – Тепер намалюймо решту звуків, – сказав тато.

Вони цілісінький день напружено працювали і відривались від роботи тільки для того, щоб смачно перекусити в обідній час та двічі трохи пововтузитись ради перепочинку. Коли вони дійшли до звука Т, Теффі сказала, що з цього звука починаються їхні імена, – і таткове, і мамине, і її власне, – тому слід намалювати сімейний гурт: вони стоять утрьох, тримаючись за руки. Це було легко намалювати раз чи двічі, а коли довелось повторити те саме ушосте й усьоме, Теффі й тато дряпали все гірше та гірше і нарешті від картинки лишився самий довгий, худий Тегумай, що простягає руки до своєї дружини та донечки. На малюнках 20, 21 і 22 Видно, як це поступово виходило: Чимало й інших картинок спочатку виходило дуже гарно, особливо до підобідування.

Але тато й доня видряпували їх знову та знову, і картинки ставали простіші й легші, і так тривало, аж поки Тегумай сказав, що тепер вони бездоганні. Вони перевернули гадюку на інший бік, і вийшов звук Г, бо гадюки сичать через голову глухіше. Дуже часто їм траплялося Е, тому, щоб не було помилок, вони до кінця загнули відламану шкаралупу яйця.

Звук З вони змалювали із священного для тегумайців звіра бобра, який тоді так і називався не просто бобер, а звір-бобер: Негарний носовий звук Н вони хотіли намалювати у вигляді носа і малювали носи доти, аж поки вкрай потомилися і в них залишилися самі рисочки, які вони потім продовжили вгору і вниз. Паща довгозубої щуки дала твердий звук Д Намалювавши, як щука своєю гострою пащею наштовхується на остень, вони зробили картинку для звука К, який завжди вимовляється із зусиллям, ніби наштовхується на якусь перешкоду. Коли вони намалювали відрізок звивистої річки Вагай, то дістали картинку для звивистого-звивистого звука В. Отак вони малювали та перемальовували та підправляли свої звуки-картинки і зрештою склали абетку – геть усю, від початку до кінця. Спливли століття, століття та століття, люди пробували вживати безліч знаків для письма, але все-таки вони повернулися до тієї гарної, прадавньої, легкої і зрозумілої абетки, – а, б, в, г, д і т. д., що її винайшли Теффі та її тато. І тепер по ній вчаться всі хлопчики та дівчатка, коли вони підростають і їм настає час навчатися. Тому я намагаюсь не забувати Тегумая Бопсулая і Теффімай Металлумай і Тешумай Тевіндроу, їхню дорогу маму, і ті прадавні часи. І це було так, саме отак, давним-давно, на берегах великої річки Вагай.

З усього плем’я Тегумая, Що мудрі знаки нам дало, Нікого зараз вже немає, Нічого ніби й не було. І лиш зозуля голосиста Кує в гаю, як і тоді, Та сяє сонце променисте, Як сяяло воно й тоді. А вийду в поле рано-вранці – І все минуле бачу знов: Ось Теффі випливає в танці, Заводить пісню знов і знов. У неї брівки золотисті, Волосся – промені вгорі, А очки – діаманти чисті, Як небо голубе вгорі. На ній з оленячої шкури Спідничка й черевички теж. Ось Теффі палить димокури, Щоб татко йшов до неї теж.

В дрімучому, густому лісі Полює таточко її. – Гей, Теффі! Де ти? Озовися!

Гукає таточко її. Він бачить дим, і там шукає Розумну дівчинку свою, Мерщій обняти поспішає Кохану донечку свою.