Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишнє було.
Миша каже: – Нехай мені буде! – А жайворонок каже: – Нехай мені! Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Тоді миша каже: – Хай краще я навпіл перекушу.
Цар-жайворонок на це згодився. А миша тільки взяла в зуби – та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає усіх птиць, щоб звоювати
То тільки звірі хочуть яку пташку розірвати, то вона швидше на дерево. Або птиця візьме бити звірів, а вони в нору… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась, – аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була иа вечір і комашня.
Прийшла і комашня. Хитра цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил. Другого дня, тільки-но на світ благословилося, цариця кричить: – Ану, вставайте воюватися! Яка пташка підійметься, то й
Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка. А один орел бачить, що лихо скоїлось, сидить на дереві і не злітає. Коли їде стрілець і як націлиться на нього! А той орел так просить його: – Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь. Орел ще його просить: – Візьми краще мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану! Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити: – Ей, голубчику-братику!
Не бий мене та візьми до себе, – я тобі у пригоді стану! Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже: – Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають. А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову.
Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові: – Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила. Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав, прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому: – Ще в мене мала сила, – заріж іще одну корову!
Чоловік послухав його і другу корову зарізав. Орел із’їв її за рік… Та знову – як полетів крила пробувати… Пролітав мало не цілий день; увечері знову прилітає та й каже йому: – Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: “Що тут робити – чи зарізати, чи ні?” А потім каже: – Більше пропало, – нехай і це пропадає! Узяв та й зарізав орлові бугая. Орел із’їв і того бугая за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже чоловікові: – Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, тепер сідай мені на спину. Чоловік питається: – Що з того буде?
А вій йому: – Сідай! Чоловік і сів. Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу, – коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й питається: – А що, як тобі здавалось? А він йому каже: – Так, наче я вже неживий був.
Тоді орел йому каже: – Отак саме мені було, як ти на мене націлився. Потім каже: – Сідай знов! Чоловікові вже й не хотілось сідати, – та нема чого робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль як скинув його – та підхопив так, може, за два сажні від землі, та і питається його: – А що, як тобі здавалось? Він йому відповідає: – Здавалося, наче вже кістки мої розсипались.
А орел йому каже: – Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай. Що поробиш – сів. Орел як поніс його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі. Тоді знов питається: – Як тобі здавалось, коли ти летів на землю?
Той йому каже: – Так, наче мене зовсім не було вже на світі. Тоді орел йому й каже: – Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже: – Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі.
А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи. Летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже: – Іди ж у хату, та як будуть питати тебе, чи не бачив їхнього небожа, – то ти скажеш: “Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу”. Він приходить у хату; коли це йому кажуть: – Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже: – Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються: – Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну, – та ні чутки, ні звістки… А він їм каже: – Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу. Вони тоді: – Краще нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
От він виходить із хати й каже орлові: – Казали так: “Краще нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце”. Орел йому й каже: – Летімо далі! Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька, – та не дали й тут яйця-райця. Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже: – Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш. Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть: – Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже: – Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися: – Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там… А він їм каже: – Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу. Батько орлів каже йому: – Нащо ж воно тобі?
Лучче ми тобі дамо багато грошей. Він каже: – Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце! Хочеться батькові сина побачити. – Піди ж приводь, – зараз тобі дамо!
Вій уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали: – Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб’єш. Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку.
Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться.
Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому: – Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце? А він їй: – А що ж тобі дати? Вона йому й каже: – Даси те, що без тебе стало дома?
А він каже: – Дам! Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки. Він приходить додому, аж там без нього син народився.
Ударив він обполи руками: – Це ж я тебе, сину, віддав змії! Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть: – Нема що робити, – журбою не поможеш! Якось треба жити! Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот, – забагатів.
Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже: – Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! Та й пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому й каже: – Зробиш мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм!
А коло її хати був великий луг – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже: – Щоб ти за одну піч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирди склав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала. Він іде до ставка та й зажуривсь.
А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить гуди й плаче. А та дочка й питається: – Чого ти плачеш?
А він каже: – Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну піч… – А що ж таке? Він їй і розказав.
Вона йому й каже: – Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала. Він каже: – Добре! Вона йому й каже: – Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.
От пішла дівчина до того лугу та як свисне! – той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… – до світу спекла вона паляницю, дала йому, – він приніс її до змії в хату і поклав на столі. Змія прокидається, – вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже: – Ну, справивсь!
Гляди ж, щоб і друге діло зробив! Та зараз йому й загадала: – Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове! Він ізнов іде до того стовпа та й плаче.
Та дівчина його й питається: – Чого ти плачені? Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже: – Лягай спати тут, я це все пороблю.
А сама як свисне! – так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так і зроблено, як вона йому загадала. Тоді загадує йому втретє: – Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його: – Що загадала? Він розказав. – Оце вже не жарти, – каже та дівчина, – хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі.
Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори, – бери його: то золотий заєць! Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його: – А що, нічого не вилазило?
А він каже: – Ба ні, лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив. А вона йому каже: – А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, – я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його! Полізла та й жене.
Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка: – Чого ти, сину, тут шукаєш? А він їй каже: – Золотого зайця. Вона йому: – Де тут він узявся: тут його нема! Сказала це та й пішла від нього.
Коли це виходить та дівчина та й питається його: – А що, немає зайця? І ніщо не виходило? Він каже: – Ба ні! Виходила стара баба та й спитала мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, – то я її й пустив. Тоді вона й каже: – Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, – тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулася золотим зайцем. Він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії: – Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже: – Добре, йди!
Він пішов. А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать.
Коли це змія оглядиться, що то не заєць був, а її дочка, – давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують – стугонить земля…
Тоді дівчина й каже: – Це вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: “Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?” – то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась. Коли це змій летить та й питається того діда: – Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівкою? А він каже: – Йшли. Той питається: – Давно ж вони йшли?
Дід: – Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже: – Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало. Та й вернувся назад.
Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі. Прилітає змій додому. Змія його й питається: – А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже: – Ба ні!
Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівкою? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, – так я й вернувсь. Тоді змія йому каже: – Чого ти того діда й ту пшеницю не розірвав?
То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав! Летить змій.
Ті чують, що летить ізнов – аж земля реве, – так дівчина й каже: – Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: “Бачив тоді, як оцей монастир будувався”. Коли це летить змій та й питає цього ченця: – Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівка?
А він каже: – Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А змій каже йому: – їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено. Сказав це й вернувся назад. Приходить додому та й розказує змії: – Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона й каже: – Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу! Побігла. Так біжить!.. А ті чують – земля реве і гаряча.
Дівчина тоді й каже йому: – Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюся рибою окунем. Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою – давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й ие візьме його. Гонилась, гонилась – так-таки й не вловила та надумала воду випити.
Стала пити; пила-йшла, напилась багато та й лопнула. Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою: – Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: “Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене”. Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, – так і забув за ту дівчину. Ото побув він дома півроку та й задумав женитися.
Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився. От перед весіллям, так увечері, кличуть па шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав, – хоч її ніхто й не знав, що вона за дівчина. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба: – А ти забув, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже: – Забув, забув! Потім знов голубка каже: – А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавна байдаки? А голуб каже: – Забув, забув!
Потім знову голубка каже: – А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув? А голуб каже: – Забув, забув!
Тоді парубок і згадав за ту дівчину, – за цю-таки саму, що голуби поробила, – та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)