Шістдесяті роки були дивною епохою. Суспільство визволялося від жорстких, а часом і жорстоких регламентів сталінських часів, належне місце посідала віра і довіра між людей, демократизувалися відносини між посадовцями і підлеглими…
Коли ж зважити, що всі ці суспільно-політичні зрушення щасливо збігалися з небаченим до цього ривком наукової думки, яка вивела на орбіту в досі недоторканий космос Юрія Гагаріна, заглянула в ядро ще недавно не розщепленого атома, більше того – розшифрувала навіть генетичний код, то воістину шістдесяті
Саме такі періоди виписують людей рішучих, з особливо розвинутим відчуттям свіжого, людей новаторського складу. І саме такий Іван Драч. Кредо його як поета, як людини на той час можна записати чотирма такими рядками:
Я ж приходжу: мені до рук
Варто знати кожнісіньку ваду,
Але я вже скоріш помру,
Ніж з ракети в авто пересяду!
Сказано: оригінальний поет не той, кого наслідують, а той кого не можна наслідувати. Іван Драч відповідає цій парадоксальній формулі. Якщо у нього можна щось привласнити, то скільки б не перевдягали запозичене, воно все ж лишиться Драчевим.
Справжня
Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина”. Сонце в контексті Драчевої поеми – то не тільки небесне світило, джерело енергії і життя. То, скоріше, морально-етична категорія, символ чистих начал, що є в кожній людині.
У кожного, твердить Драч, мусить бути своє сонце, своя заповітна вершина, ідучи до якої ми очищаємось від випадкового, від вічної “суєти суєт”, стаємо вищі і красивіші… Та чи не найсучасніше звучить інше спрямування поеми.
За останні десятиліття, що минули від часу її публікації, людство стало на порозі страшної катастрофи. І ті жахи, що в часи появи “Ножа в сонці” трактувалися як апокаліптичні гіперболи поета, стали реальністю. І страшною реальністю є “Чорнобильська мадонна” – крик одчаю, застереження людству… Певне, тривожнішого дзвону, аніж в цих поемах І. Драча, які кличуть до пильності, не пролунало в жодній з літератур. Поет писав:
Я землі належу.
Весь. До дна.
А до сонця, золота струна
Тчеться вітром, тчеться від землі –
Я пливу до сонця на крилі..
Душу носять по світах вітри.
Сонце вчить крилато догори.
Я ж землі належу. До кісток.
До майбутніх буйних пелюсток.
І ці вісім рядків найкраще показують нам, читачам, відношення поета до своєї творчості, що йде від землі, як сила стародавніх героїв.