“Я син народу, що вгору йде” (Іван Франко) – Іван Франко

Підручник Українська література 10 клас

“Я син народу, що вгору йде” (Іван Франко)

У збірці “Мій Ізмарагд” Франко порушує актуальні питання тогочасного життя, поєднавши їх із особистісно-інтимними переживаннями ліричного героя, що по-особливому увиразнює художнє висловлення, робить його щирим і безпосереднім. Гама почуттів поета настільки широка, що охоплює громадянський пафос, реагуючи на виклики життя і змагань за кращу долю народу.

У часи Франка розвивалося модерністське мистецтво, утверджуючись на засадах творення

сучасного мистецтва, яке шукало нові засоби художнього відображення дійсності, культивувало суб’єктивізм, образні і жанрові новації, відкидало його суспільні функції, закликаючи творити уявний світ задля мистецтва. Таких митців називали декадентами (від франц. decadenc – занепад, а декадент – занепадник) з негативним значенням.

Львівський критик Василь Щурат, аналізуючи збірку Івана Франка “Зів’яле листя”, помітив у ній мотиви, характерні для модернізму, назвавши їх декаденськими, оскільки герой – песиміст обирає смерть. Франко заперечував такий погляд і у відповідь написав поезію “Декадент”.

За

жанром “Декадент” (1896) – полемічне послання, відповідь Франка критикові: “Я декадент? Се новина для мене! / Ти взяв один з мого життя момент, /І слово темне відшукав та вчене, /І Русі возвістив: “Ось декадент!” Художня оповідь будується на інтонаціх здивування та обурення, ліричних зізнаннях і розважливих міркуваннях, запереченнях і утвердженнях. Франка обурило ототожнення біографічного автора з ліричним героєм.

Поет не поділяв погляди декадентів на мистецтво як антисуспільне явище, розглядав літературу як зброю в боротьбі за щастя народу і волю України.

Франкові видалось, що критик не збагнув головного в його художньому світі – болю за долю людини і вітчизни. Хоча інколи й переважає журлива тональність, хоча наявні в його поезіях “пісні біль, і жаль, і туга – / Се лиш тому, що склалось так життя. / Та є в ній, брате мій, ще нута друга: / Надія, воля, радісне чуття”. Ліричний монолог будується як дискусія-заперечення естетики декадентства з його “безпредметним тужінням”, оспівуванням “шуму власного слуху” (іронізує він над митцями-декадентами).

Митець живе справжнім життям з його негараздами, тяжкими випробуваннями, але не опускає рук. Така самохарактеристика, щира і правдива, малює образ духовно здорової особи, загартованої, мужньої, працелюбної та життєлюбної. Тому Франко гордо заявляє: “Я не люблю безпредметно тужити / Ні шуму в власних слухати вухах; / Поки живий, я хочу справді жити, / А боротьби життя мені не страх. // Який я декадент? Я син народу, / Що вгору йде, хоч був запертий в льох. / Мій поклик: праця, щастя і свобода, / Я є мужик, пролог, не епілог”.

Він пишається своїм походженням, сильним духом, устремлінням у щасливе майбутнє, а не зануренням у тяжке минуле, декадентські тужіння.

Отже, збірка “Мій Ізмарагд” – значне досягнення Франка – поета. Вона позначена мистецькою витонченістю, волелюбністю і людинолюбством. Книга наповнила художній світ української лірики важливими філософськими проблемами, вічними образами й мотивами, життєствердною мудрістю.

Чільне місце у творчому доробку Франка посідають поеми. Серед понад п’ятдесяти його поем літературознавці виділяють такі жанрові різновиди: соціально-побутові (“Панські жарти”, “Сурка”), сатирично-політичні (“Ботокуди”, “Лис Микита”), історичні (“На Святоюрській горі”), філософські поеми (“Смерть Каїна”, “Похорон”, “Мойсей”).

У 8 класі ви вивчали поему “Іван Вишенський”, в якій митець витворив духовний портрет патріота. Коли перед героєм поеми постала проблема вибору, аскет-чернець усвідомив, що ідея служіння народові має бути провідною в житті.

У філософських поемах Франко звертається до біблійних образів. На цьому грунті постала поема “Смерть Каїна” (1889),

Головний персонаж якої зображений зневіреним скептиком, бунтарем – індивідуалістом.

Міжпредметні паралелі. Твір “Смерть Каїна” виник під впливом однойменної поеми Джорджа Байрона, яку Франко переклав українською мовою. У ній поетові імпонували філософська і релігійна проблематика, а також трагічна бунтарська постать Каїна.

Дискусійний характер твору Байрона зумовив появу Франкової поеми. Англійський митець І визначив жанр поеми як містерії, а український – як легенди.

Духовний заповіт українському народові

Філософська поема “Мойсей” (1905) – видатне явище української літератури доби модернізму. Автор у посвяті назвав поему “великим даром” українському народові. Літературознавець Юрій Шевельов назвав її “другим “Заповітом” української літератури, в якому митець крізь призму суспільно-політичної алегорії порушив головну проблему часу: визволення нашого народу з неволі, здобуття незалежності.

З цією метою Франко використав відому біблійну легенду про Мойсея, який вивів єврейський народ з єгипетського рабства. Сорок років блукав Мойсей у пустелі, шукаючи Обітовану землю, а привівши свій народ до неї, загинув, вигнаний євреями. Поет написав оригінальний твір, розкривши свій задум: “Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом.

Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і оспівана на біблійнім оповіданні”. Біблійну історію про Мойсея Франко проектує на українську історію і змагання народу за свободу і державність. За словами Дмитра Павличка, “геніальність Франка виявляється насамперед у тому, що він змальовує дорогу древніх євреїв до Ханаану як до їхньої омріяної, Богом обіцяної національної держави і свободи.

Це ж очевидна аналогія з українською нацією та її шляхом – шляхом не сорока років, а цілих століть, – до своєї свободи і державності”.

Джерелами сюжету поеми стали біблійні оповіді про життя давніх євреїв, суспільно-політична атмосфера початку ХХ століття. На втілення ідейного задуму поеми мали вплив твори світового мистецтва.

Жанрова своєрідність поеми. За жанром “Мойсей” Франка – філософська ліро-епічна поема. Філософська поема розрахована на тривалу розповідь, в якій осмислюються світ, поступ людства, загальні закономірності життя, природи, сутнісні проблеми буття, часу і простору.

Відомі філософські поеми: “Книга скорбних пісень” вірменського поета Х століття Нарекаці, “Бустон” перського поета ХІІІ століття Сааді, “Віднайдений рай” англійського поета Джона Мільтона. В Україні відомими філософськими поемами є “Марія”, “Неофіти” Тараса Шевченка, “Мойсей” Івана Франка. Філософським осмисленням буття відзначаються поеми Миколи Бажана, Юрія Клена, Бориса Олійника.

У поемі “Мойсей” порушуються історіософські проблеми буття особи і нації, вождя і народу, волі і рабства, життя і смерті. У творі органічно поєдналися ліричне та епічне начала. Пролог – це лірична частина поеми (монолог), а розділи – епічна, проте вони перемежовані ліричним началом: емоційно забарвленими монологами і молитвами Мойсея. Поет застосував третьоособового всезнаючого розповідача, який все помічає, проникає в душу пророка, розкриває його потаємні думки і переживання.

Внутрішній конфлікт Мойсея є важливішим за зовнішній, бо розкриває діалектику душі вождя, його впевненість у правоті своєї справи і сумніви, віру і зневір’я. Однак завжди перемагає його щира любов до свого народу. Як спостеріг Дмитро Павличко, центральною драматичною колізією твору Франка є “боротьба двох фундаментальних поглядів на природу людини і світу”.

Матеріалістичний погляд захищає супротивник Єгови – Азазель, виразник ідеї приземленості, людської смертності. Він вважає, що керувати народом з-поза меж існування не здатна жодна сила. Ідеалістичний погляд захищають Мойсей та Єгова, які перемагають, бо ставлять понад усе людський дух. На думку Дмитра Павличка, ” тільки обдарований духом, поєднаний з Богом народ здатний у найтяжчих умовах вистояти, перемогти ворога…

Людина смертна, але вона здатна перемогти смерть, приєднуючи свою душу до вічної душі своєї нації, а через неї – і до безсмертя душі людства”.

Сюжетно-композиційна організація поеми. Структурно поема Франка складається з пролога та двадцяти пісень (розділів). Вона ускладнена реалістичними описами побуту кочового народу, вставною притчею про терен, міфом про Оріона, діалогами, монологами-звертаннями Мойсея (“О Ізраїлю!”), його молитвами. Сюжет поеми екстенсивний, тобто розгортаються події зовнішнього і внутрішнього буття героя і народу, об’єднані мотивом пошуку землі Обітованої, подорожі й випробувань.

Події розвиваються напружено, динамічно, моделюючи світ і персонажів, зокрема центральний образ Мойсея, за допомогою якого втілюється філософський вимір поеми: ” Сорок літ проблукавши, Мойсей, / По арабській пустині, / Наблизився з народом своїм / О межу к Палестині”. Епічну глибину розповіді підкреслює анапест з жіночим римуванням, що увиразнює плинність часу, передає драматичний характер давньої історії.

Художня дія у поемі починається від розладу євреїв з Мойсеєм, конфлікт між якими уже відбувся в минулому. У наметі дрімає Ізраїль, а зневірений народ не рветься на простори Обітованої землі, яка видніється на горизонті. Для нього та земля – “фата моргана”. Розділи І-ХІ є експозиційними, відтворюють виникнення і наростання конфлікту між пророком і народом, який, підбурюваний демагогами Авіроном і Датаном, не розуміє Мойсея, не бажає іти з ним до мети.

Це становить зав’язку сюжету. Вождь покидає табір і сам прямує до Обітованої землі. Розвиток дії розгортається у ХІІ-ХVІІІ розділах.

Зовнішній конфлікт набуває внутрішнього виміру, втілюється у роздумах Мойсея над драматичною долею народу і сорокарічним шляхом до омріяної землі. Розділ ХІХ – кульмінаційний, відтворює розмову Мойсея з Єговою та смерть вождя. Сюжетна розв’язка втілюється в ХХ розділі. Після смерті Мойсея народ карає псевдовождів, висуває зі свого середовища нового поводиря – Єгошуа.

Це енергійний ватажок, що вийшов із соціальних низів, представник нового покоління, що народився і ріс в умовах свободи, подолав комплекс рабської меншовартості, пасивності. Він закликає народ до походу за нове життя. Ідеали, за які боровся Мойсей, втілюються в суспільство. Його образ уособлює ідею, що справжнім вождем є той, хто виражає найзаповітніші ідеали народу, його мрії та бажання.

В його особі фізична сила, за словами Дмитра Павличка, обертається в духовну, героїчну, інтелектуальну силу повсталої нації.

Важливу смислову і композиційну роль відіграє пролог, написаний терцинами. Як відомо, він був створений після написання поеми. Пролог – це своєрідний ключ до розуміння ідейно-естетичної концепції твору, він втілює символічний, український вимір поеми. У ньому Франко окреслив національно-духовний код народу в його історичному поступі та синтезував особисті екзистенційні переживання із загальнолюдськими вимірами буття. Поет висловив свої роздуми, болі і надію на воскресіння українців як державотворчої нації.

Він осмислював питання, чому волелюбний народ із великою історією став у сусідів “тяглом у поїздах їх бистроїздних”, “гноєм”, тобто ферментом для зміцнення їх держав. “Невже тобі лиш не судилось діло, / Щоб виявляло твоїх сил безмірність? / Невже задарма стільки серць горіло / До тебе найсвятішою любов’ю?” – звертається митець до “замученого і розбитого” народу. Автор розвиває провідну ідею поеми: визволення українського народу з-під колоніального гніту. Як апофеоз звучать рядки про неминуче моральне оздоровлення нації: “Та прийде час – і ти огнистим видом / Засяєш у народів вольних колі, / Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, / Покотиш Чорним морем гомін волі /І глянеш, як хазяїн домовитий, / По своїй хаті і по своїм полі”.

Неоромантична поетика. Поема “Мойсей” написана в річищі неоромантичної стильової течії в українському модернізмі. Франко по-новому трактує проблему волі і рабства, яка обіймає політичні і психологічні питання буття нації, набуває філософського виміру.

Усвідомлюючи соціальне і фізичне рабство свого народу, Мойсей відчув покликання месії – вивести його з неволі. Проте часи, коли пророк був зі своїм народом, “як душа їх душі, піднімавсь многі рази / До найвищих піднебних висот”, минули, і його вже ніхто не слухає: “Ті слова про обіцяний край / Для їх духу – се казка. / М’ясо стад їх і масло, і сир – / Ось найбільшая ласка”. Розповідач переконливо зображує, що фізичне рабство не настільки страшне, як духовне поневолення.

Хоч і блукали сорок літ євреї по пустелі, та не позбулися комплексу психічного і морального рабства. Здичавіла юрба стала впертою і зарозумілою, втративши гідність і мету – прийти до багатого краю, дарованого їм Богом. Юрба ненавидить пророка, бо він сильніший за них духом, спонукає до духовного відродження, прагнучи підняти рабів із колін.

Бездуховна маса байдуже ставиться до власного майбуття, бездумно йдучи за тими, хто обіцяє ситий спокій, насправді впрягаючи народ у нове ярмо.

Символічними персонажами, що уособлюють ідеологічне і психічне рабство, є “народні піклувальники” Авірон і Датан. Кволий духом народ вірить їх спекулятивним гаслам: вони зуміли нав’язати масі свою волю, збуджуючи ненависть до пророка. Драматичне становище Мойсея особливо загострюється, коли невдячний народ виганяє його з табору.

Образ Мойсея у поемі Франка, як і на скульптурному портреті Мікеланджело, змальовано величною монументальною постаттю, сповненою внутрішньої духовної сили й енергії: “в очах його все щось горить, / Мов дві блискавки в хмарі”. Розповідач підкреслює могутню волю пророка, акцентує на його людяності, любові до поневоленого народу, вболіванні за його майбутнє. На образі Мойсея позначилася поетика неоромантизму. Неординарність героя підкреслює притча про терен, що виконує благородну роль захисника дерев.

Через алегорію в притчі змальовується полум’яний образ борця за народну справу, скромного провідника на ниві людського поступу, яким був і сам Франко.

Образ вождя розкривається у складних ситуаціях і протистояннях громаді, висвітлюється мужність і сила його переконань. Всупереч забороні Авірона і Датана проповідувати правду громаді, він піднімається на вічовий камінь і промовляє до народу, картаючи дух рабства, тваринне животіння. Митець звеличує вождя і пророка, наповнює його образ націє – творчими осяяннями.

Він прагне оживити творчі сили і дух свободи в народу, закликаючи його до завзятої боротьби за щастя і досягнення мети. Тому Франків Мойсей постає як людина, що усвідомлює історичну необхідність народних змагань за свободу і державну незалежність. Діяльність вождя може розкритися тоді, коли він нерозривний з народом, однак Мойсей перебуває у конфлікті з масою і стоїть над нею. Неоромантична поетика виразно втілюється у драматичних епізодах дванадцятої пісні, коли Мойсей змушений покидати табір. Замість гніву і проклять з його уст звучать слова, наповнені батьківською любов’ю до свого народу, сердечною тугою і болем, що народ його не розуміє.

Це немов сам Франко висловлює любов до свого краю: “Якби знав, як люблю я тебе! / Як люблю невимовно!.. Я без вибору став твій слуга, / Лиш з любові і туги”.

Мойсей зазнає серйозних випробувань у пустелі в двобої з демоном Азазелем. У такий спосіб моделюється складний психологічний образ пророка, котрий зазнає сумнівів і розчарувань після того, як люди його відштовхнули. В річищі неоромантичної поетики зображується Мойсей під час молитви на горі. Автор застосовує зовнішню фокалізацію, дивлячись на героя очима людей з табору в долині.

Вранішнє сонце відкинуло тінь вождя у долину. В цьому сонячному освітленні Мойсей здається титанічним героєм. Зображені люди завмерли, споглядаючи цю величну постать, яку вони не зрозуміли.

Під вечір, коли сонце заходить, знову лягає тінь пророка на людей у долині, немов востаннє прощаючись з ними.

Поема Франка вселяла віру в непереможний дух народу в його поступі до свободи, спонукала багатьох українців до боротьби за державну незалежність. У кінці ХІХ і ХХ століттях це був найбільш читабельний твір поета, який допомагав відродитися душам людей, сіяв віру в перемогу. “Мойсей” своєю загальнолюдською і національною проблематикою, художньою майстерністю піднісся до найвидатніших творів світового письменства.