Вранці ми з татом займаємося на спортмайданчику. Одного разу ми поверталися після чергового тренування. У безлюдному місці в трансформаторній будці ми побачили собаку породи колі, так звану шотландську вівчарку.
У неї була довга руда шерсть з білими цятками. З усього було видно, що хазяї з якоїсь причини кинули її. Завезли в безлюдне місце й поїхали. Рано-вранці людей поблизу не було.
Ми зрозуміли, що собака голодна, вона тремтіла, жалібно дивилася нам в очі.
“Що будемо робити?” – запитав я тата. Він відповів: “Пішли вдвох,
Собака залишилася в нашій родині. Назвали ми її Лада. Потім вирішили, що все-таки треба дати об’яву. Може, собака загубилася і її шукають хазяї.
Ми повісили рукописні оголошення в людних місцях і стали чекати.
Одного разу у двері подзвонили. Увійшов літній чоловік і сказав, що, судячи з опису, це його собака. Я покликав Ладу. Коли вона побачила цього чоловіка, то грізно заричала. “Йди ж до мене!” – владно промовив незнайомець, але собака відступила у
Я пораджуся з чоловіком, коли він прийде з роботи, а ви нам подзвоните – запропонувала мама. – Думаю, ми улагодимо це питання”.
Усе обійшлося, батьки не віддали Ладу. Колі й понині живе в нас.
Я пишаюся своїми батьками за їхню великодушність.