У мистецтві, як і в житті, нічого випадкового не буває. А. П. Чехов Як треба з теорії літератури, в оповіданні характер героя звичайно розкривається в один з важливих (переломних) моментів його розвитку, а у романі представлений сам розвиток характеру одного або декількох головних героїв у їхньому зіткненні один з одним або із суспільним середовищем. Тобто у романі герой зображується не в окремий момент, але в ряді етапів, що утворять історію характеру Зрілі оповідання Чехова можна визначити по жанрі як оповідання-аналог роману, або “романне
Як же вдається Чехову в оповіданні повно й переконливо розкрити суспільно значимий, соціально обумовлений характер героя?
З
Розв’язкою цієї історії любові є останнє побачення-пояснення Ионича й Катерини Іванівни в саду.
В оповіданні “Душечка” (1899) Чехов описує життя Оленьки Племянниковой – чотири історії любові героїні: недовге заміжжя за Кукиним, власником розважального саду “Тиволи”; заміжжя за Пустоваловим, що керує лісовим складом; недовга прихильність до квартиранта-ветеринарові Смирнину й, нарешті, найдужча й зворушлива любов Душечки до Сашка, маленькому синові ветеринара Таким чином, любовні історії героїні розташовані в оповіданні як би по наростаючої, і кульмінацією стає її щира, майже материнська любов до маленького гімназиста. Крім оповідань, що зображують етапи духовного розвитку (або деградації) героїв, Чехов створює “романні оповідання” іншого типу, у яких коротко розповідається історія життя, а показується тільки одна сцена – фінал розвитку героїв. До оповідань другого типу ставляться, наприклад, “Людина у футлярі” і “Агрус”.
В оповіданні “Людин у футлярі” (1898) представлена історія любові гімназичного вчителя Беликова.
Оскільки Беликов – сама пересічна людина, у нього немає сім’ї, стану, друзів, захоплень, остільки розповісти про його життя до знайомства з Варварою Савівною Коваленко неважко: треба описати його страх перед життям, що виразився в створенні їм для себе реальних (всі речі в чохлах) і духовних (улюблена приказка: як би чого не вийшло! ) футлярів Зате, коли мовлення заходить про футляри Беликова, Чехов перераховує вже їх всі, тому образ наляканого й страхаючого всіх навколишнього вчителя виходять досить виразним. Зав’язкою дії в оповіданні стає знайомство Беликова з Варенькой Коваленко; кульмінацією – пояснення головного героя із братом Вареньки і її “заливний” сміх побачивши некрасивого, смішного падіння кавалера зі сходи; розв’язкою – смерть Беликова. Вона наступає незабаром після образливого пояснення.
Подібним образом побудоване оповідання “Агрус” (1898), що зображує долю поміщика Миколи Івановича Чимши-Гімалайського. Головному героєві вдалося здійснити в житті свою заповітну мрію: він купив маєток і може насолоджуватися агрусом, вирощеним у власному саду В експозиції Чехов коротко розповідає про життя Миколи Івановича до придбання маєтку. Всю свою молодість (кращі роки в житті людини) герой служив чиновником тільки заради жалування, заощаджував кожну копійку, жив впроголодь, у газетах читав тільки ті сторінки, де повідомлялося про продаж маєтків, женився на нелюбимій жінці заради приданого, що теж пішло на покупку маєтку.
Зав’язка оповідання – поїздка ветеринара Івана Івановича Чимши-Гімалайського до брата-поміщика. Брат зробив на оповідача тяжке враження: він розтовстів, говорив про себе “ми, дворяни”, забувши імовірно, що є сином солдата й онуком мужика. Кульмінацією оповідання стає вечірній чай, під час якого Іванові Івановичу врочисто подали “свій власний агрус, зібраний у перший раз із тих пор, як були посаджені кущі”. Однак ветеринар не міг розділити радості й гордості свого брата-поміщика, що все-таки здійснив свою мрію й про агрус, і про маєток, і наступного дня виїхав домийся Іван Іванович не згодний з життєвою позицією брата, тому що останній перетворив маєток в “футляр”, що занадто вузько обмежує людське життя.
З наведеного аналізу видно, що зрілі оповідання Чехова сюжетни, у них присутні експозиція, зав’язка, кульмінація, незовсім опускається розвиток дії, тобто опис між опорними сюжетними елементами.
Розвиток дії Чехов часто укладає в одну фразу: “Пройшло кілька років”, “Пройшло півроку” і т. п. При цьому в зрілих оповіданнях часто немає навіть формальної розв’язки, якщо майбутнє героїв можна легко вгадати: Микола Іванович Чимша-Гімалайський залишиться “блаженствувати” у своєму маєтку, Ионич невідомо для чого буде збирати гроші, Душечка буде піклуватися про Сашка або тужити, якщо мати відвезе хлопчика Вхарьков. Зазначеними прийомами письменник істотно скорочує обсяг оповідання, але не порушує логікові розвитку дії. Розглянута побудова оповідань жадає від письменника особливої майстерності у виборі головного-показової події з життя героя й у відборі характерних деталей.
Найважливішою художньою особливістю творів Чехова стає саме посилення ролі наскрізної деталі, що скріплює елементи сюжету й одночасно характеризує героя на всьому протязі оповідання. У житті Беликова такою наскрізною деталлю став футляр-чохол; в історії Миколи Івановича Чимши-Гімалайського – агрус, у якому для героя втілилося щастя виконаної мрії всього життя Наскрізною деталлю для образа Ионича є коляска. Коли Старців у перший раз відправляється в гості до Туркиним, Чехов відзначає, що герой іде з Дялижа, пригорода С., пішки, тому що коляски в нього тоді ще не було.
Коли через рік-півтора він зізнається Котикові в любові, у нього вже є коляска з парою коней і кучері Пантелеймон.
Наприкінці оповідання виникає майже символічна картина: Старців, “пухкий, червоний, їде на трійці з бубонцями, а Пантелеймон, теж пухк і червоний, (… ) сидить на козлах” (V) і покрикує на зустрічних перехожих і проїзних Наскрізна деталь в “Душечке” іншого роду: це регулярне повторення героїнею слів і виражень за чоловіками, за ветеринаром і маленьким гімназистом. Слова, звичайно, різні, але те, що Душечка завзято повторює чужі фрази, створює враження наскрізної деталі.
Незважаючи на невеликий обсяг, оповідання Чехова зберігають всі художні досягнення російської літератури XІX століття. Вони психологічні, тому що включають психологічні пейзажі, виразні психологічні портрети, внутрішні монологи героїв, навіть “діалектикові душі” – історію духовного розвитку (“Душечка”) або деградації (“Ионич”), Щоправда, всі ці прийоми представлені по-чеховски, тобто дуже коротко, через деталь. Треплев у п’єсі “Чайку” захоплюється пейзажем у якімсь оповіданні: “…
На греблі блищить горлечко розбитої пляшки й чорніє тінь від мірошницького колеса – от і місячна ніч готова…” (ІV). Чехів сам умів створювати подібні пейзажі. Наприклад, опис смутного осіннього саду супроводжує коротку пору закоханості Ионича в Катерину Іванівну: “Наближалася осінь, і в старому саду було тихо, смутно й на алеях лежали темні листи Уже рано смеркло” (ІІ).
Чехів вишиковує значеннєву паралель: як природа засипає напередодні зими, так і Старців переживає останнє яскраве враження у своєму житті. Портрет у чеховських героїв також лаконічний, тому що складається з несподіваних і виразних штрихів, а не виписується докладно, як, наприклад, портрет Обломова на початку роману І. А. Гончарова. Ветеринар Іван Іванович Чимша-Гімалайський, приїхавши в гості до свого брата-поміщикові, був уражений: брат “постарів, розжирів, обрюзг; щоки, ніс і губи тягнуться вперед, – того й дивися хрокне в ковдру”.
Але головне, що цікавить Чехова в його героях, – це, звичайно, духовне життя.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)