Могутність думки (по термінології Бєлінського), характерне для всього будуючи роману Чернишевського, визначає й особливості жанру, і новий характер сюжету, заснований на повній ясності й передбачуваності його розвитку. Письменник відмовляється від несподіваних сюжетних поворотів, таємниць, зовнішніх ефектів, за винятком початкових главок, ціль яких – зацікавити “простодушну публіку”.
Упевненість героїв роману у міцності свого положення, небачений раніше оптимізм – це наслідок новаторського рішення Чернишевським проблеми
Майстерність Чернишевського проявляється в новаторському використанні категорій художнього часу й простору.
Минуле (всупереч існуючій літературній традиції) не владно над героями: воно не посідає помітного місця ні в їхній свідомості, ні в авторському оповіданні. Рух часу у романі не однолінійно: воно тече не тільки із сьогодення в майбутнє, але й у зворотному напрямку. Майбутнє відкрите для героїв. Звідси особлива функція епілогу, що перенесений прямо в майбутнє. Художній час у романі відбиває пафос добутку – торжество людського розуму, якому всі підвладно, що виводить людей з похмурих підвалів, указує шлях до сліпучого майбутнього. ” Нові люди” переростають свій час, можуть виходити з нього.
Це стає характерним і для їхнього художнього простору. Досить згадати четвертий сон Віри Павлівни, де показано, як героїня чудесним образом підноситься нагору й завдяки новій і несподіваній точці зору одержує можливість побачити грандіозні простори землі, населені вільними й щасливими людьми.
Особливе Значення в художній структурі роману здобуває автор-оповідач, що є одним з діючих осіб добутку. У системі образів автор займає найбільш високе місце. Він коментує й у ряді випадків уточнює висловлення й учинки героїв. Так, наприклад, відома сцена, коли Рахметов, випробовуючи свою волю, спить на цвяхах, показова для характеру даного героя, але вона зовсім не означає, що автор повністю приймає саме такий спосіб підготовки до майбутніх випробувань.
Те ж ставиться й до висловлень Рахметова про неможливість особистого щастя для революціонера.
Реакційна критика, прагнучи послабити потужний вплив роману на сучасників, намагалася дискредитувати його, затверджуючи, начебто він украй слабшав у художнім відношенні. Ця думка виявилася дуже живучим. На початку XX в. В. І. Ленін рішуче заперечував проти таких поглядів. Він говорив: “Я заявляю: неприпустимо називати примітивним і бездарним “Що робити?”.
Під його впливом сотні людей робилися революціонерами. Чи могло це бути, якби Чернишевський писав бездарно й примітивно? Він, наприклад, захопив мого брата, він захопив і мене. Він мене всього глибоко переорав, Це річ, що дає заряд на все життя.
Такого Впливу бездарні добутки не мають”.