Саме на цій основі і в такому контексті вірувань і звичаїв з’являється на терені Східної Європи у ІІ половині ІХ ст. давньоруська держава – Київська Русь, культура якої є важливою частиною культури Середньовіччя. Це була багатонаціональна язичницька держава, для її зміцнення потрібна була наднаціональна світова релігія. Відповіддю на цю історичну потребу і стало хрещення Русі (988 р.), ініційоване онуком Ольги та Ігоря князем Володимиром, який унаслідок цього отримав титул хрестителя.
Але ще довгий час зберігалися язичницькі вірування,
Володимир обирає візантійське християнство, тобто – православне. Це сталося не тільки тому, що Русь мала давні зв’язки з Візантією, і що ще з часів Аскольда і княгині Ольги почало поширюватися
Важливо й те, що православна церква не пов’язувала богослов’я із мовними канонами (католицька служба проводилася тільки латинською мовою). Київ же прагнув підняти давньоруську мову до рівня божественної, а Візантійська церква це дозволяла.
У X – XІІІ ст. Київська Русь займала великий простір від Причорномор’я до Прибалтики та від Поволжя до Карпат. Це була одна із провідних на Європейському континенті держав, що мала економічні, політичні та культурні зв’язки з багатьма країнами Заходу і Сходу.
Розквіт держави припадає на часи князівства Володимира Святославича (980 – 1015), Ярослава Мудрого (його сина) (1019 – 1054) та Володимира Мономаха (1113 – 1125), коли було об’єднано землі східних слов’ян, запроваджено християнство за візантійсько-грецьким зразком, розбудовано Київ, де з’явилися перші кам’яні споруди, школи.
Культура Давньої Русі – одне з найзначніших явищ європейського Середньовіччя.
Держава була створена у ІІ пол. ІX ст., а вже наприкінці Х ст. вона стала найбільшою державою середньовічної Європи. В ХІ ст. західні європейці з повагою писали про Русь – розвинуту християнську державу.
Початок бурхливого розвитку держави пов’язують із князем Володимиром-хрестителем, який вважав шлюб з іноземками гарантією миру для держави: до хрещення його дружинами були норвежка Адлага, гречанка, болгарка (мати Бориса та Гліба), чешка, а потім і візантійська принцеса Анна – сестра Василія ІІ. Цю політику продовжує його син – Ярослав Мудрий (1019 – 1054), який був одружений на шведській принцесі Інгігард, а своїх дочок віддав заміж за іноземців. Так Анна стала королевою Франції, на Євангелії якої присягали всі королі Франції.
Наслідком (і дуже важливим) прийняття християнства було запровадження літературної мови, якою стала на Русі церковно-слов’янська. Азбуку кирилицю склали болгарські просвітителі Кирило і Мефодій приблизно за 100 років до прийняття християнства. Створена вона з урахуванням специфіки слов’янського мовлення (а вчені вважають, що східно-слов’янські діалекти існували в VІІ – VІІІ ст.), грецького скорописного письма з доданням літер з коптського (потомки стародавніх єгиптян – християни, а інші єгиптяни – араби – мусульмани) та з самаритянського алфавітів.
Ця мова прийшла з культовою літературою з Візантії та Болгарії.
Кирило і Мефодій, а за ними й невідомі книжники переклали головні частини Біблії ще за 100 років до хрещення Русі. А перший руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056 – 1057 рр.
З писемністю розвивається й просвіта. Ще Володимир після хрещення розпорядився збудувати на Старокиївській горі поряд з Десятинною церквою школу для дітей “нарочитої чади”, тобто знаті. Школи були відкриті в Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі.
Там вивчали: письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, спів, поетику, географію, історію.
Головними науками вважалися богослов’я, філософія, історія.
Вчені підрахували, що в 10 тис. церков та монастирів, що були побудовані на Русі з кінця X до поч. XІІІ ст., знаходилося близько 85 тис. перекладених та оригінальних книг.
Давньоруська держава мала і розвинуту правову систему, яку ви будете вивчати як правознавці. Вона відбилась у “Статуті Володимира Мономаха” в “Руській Правді”.
Література Давньої Русі була різноманітною і за стилями, і за жанрами, і хоча вона орієнтувалася на Візантію, але вже дала свої самобутні форми і мала величезні досягнення.
Академік Д. С. Лихачов зазначав, що давньоруська література – це література “однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет – світова історія, а ця тема – смисл життя людини”: всі події трактуються як частина світової історії.
Правильність цієї думки доводять такі пам’ятки писемності Київської Русі, як “Ізборник” Святослава (1073 – 1076); “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона (1037 – 1050); “Повість временних літ”, ченця Києво-Печерського монастиря Нестора 1113 р. (сам монастир засновано Антонієм Печерським у середині XІ ст.); “Повчання Володимира Мономаха” (поч. XІІ ст.). Тут розвивається тема Старого Завіту про єдине походження всіх народів світу (від Авраама), а на початку “Повісті временних літ” літописець всю історію Києва починає з праотця Авраама.
У “Законі і благодаті” йдеться про “Старий Завіт” – Закон і “Новий Завіт” – Благодать (тому що це закон самої людини, її совісті).
Слово – це особливий жанр давньоруської літератури: це твори церковно-дидактичні, сюжетом яких були або моральна проблема (як у творі митрополита Іларіона), або історична подія, як у найвидатнішому творі давньоруської літератури “Слові о полку Ігоревім” (1185 – 1187 рр.).
Цей твір близький до західноєвропейського “шансон де жест” – героїчного епосу – і створений у той же час, що і “Пісня про Роланда” (1110), “Пісня про Сіда” (1160), “Пісня про Нібелунгів” (1200).
Важливим жанром давньоруської літератури були життя, або агіографія: нова церква потребувала своїх святих: “Життя Бориса і Гліба”, “Житіє Феодосія Печерського” й виконувала роль канонізації своїх святих.
Літописи – історичні твори в Київській Русі, де розповідь велася за роками, а оповідання починалося кожного року словами “в літо” (звідси і походить назва жанру – “літопис”). За формою і змістом давньоруські літописи подібні до анналів і хронік. Почалося літописання в X ст., а можливо і в ІX (за часів князя Аскольда).
Видатними пам’ятками літописання були: Київський літопис, складений на основі втрачених Київського великокнязівського, Чернігівського і Переяславського літописів, сімейної хроніки Ростиславичів – нащадків князя Ростислава Мстиславовича, онука Володимира Мономаха, цей літопис був відредагований наприкінці XІІ ст. Описано події з 1111 до 1200 р., у тому числі: убивство в 1147 р. Ігоря Ольговича, порушення присяги Володимиром Галицьким у 1140 – 1150 рр., убивство в 1175 р. Андрія Боголюбського, похід князя Ігоря, описаний паралельно і в “Слові”.
Другий літопис – Галицько-Волинський, що складається з ІІ частин – Галицької (1201 – 1261) і Волинської (1262 – 1292), де описано події після 1200 р., на яких закінчується Київський літопис. У ХІІ – ХІІІ ст. зміцнюється Галицько-Волинське князівство, розквіт якого припадає на часи правління синів Романа Мстиславовича – Данила та Василька. Саме тут і створено літопис, найповнішим списом якого є Іпатіївський (XV ст.).
Архітектура язичницької Русі не знала храмового будівництва. Після прийняття християнства за замовленнями князів починається кам’яне будівництво в містах.
В ХІ ст. за спостереженнями німецьких хроністів (Адама Бременського та єпископа Мерзебурзького Тітмара) Київ – майже легендарна східна столиця, де було 400 церков, 8 ринків (в трапезній Софії Київської ви можете побачити макет-діораму).
А план міста починає складатися за часів Володимира: розділялося місто на “дитинець” або “вишгород” (верхнє місто) та “подол” (нижнє). Органічно вписані в пейзаж храми і захисні споруди: 16 м заввишки (частково збереглися Софійські Золоті ворота).
Будівельним матеріалом був бутовий (нетесаний) камінь з каменоломень Києва, Чернігова, Переяслава та цегла: ряди цегли чергувалися з рядами битого каменю.
Десятинна церква – найстаріша кам’яна в Києві. У 990 р. (за іншими відомостями – 989, 991, 993 р.). Володимир “помисли создати церковь пресвятия богородиця и послав приведе майстра от Грек”.
Назва “десятинна” означає, що на її будівництво Володимир виділяв 1/10 своїх прибутків.
Церкву розкішно прикрасили іконами, коштовними посудинами і хрестами (з Херсонеса), великою кількістю мармурових прикрас (тому її ще називали мармуровою). Побудували Десятинну церкву в 996 р., а в 1240 р. коли в Київ удерлися орди Батия, там залишився останній рубіж оборони і стінобійні машини зруйнували церкву, під її руїнами загинули й люди.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)