Колись давно Харківщину називали Диким полем. Дивна краса його широких степів, буйних лісів та прозорих рік нестримно вабила сюди полчища чужоземців. Тут точилися жорстокі січі, в яких вирішувалась доля цього мальовничого куточку землі.
Чула ця земля стогін і плач” клич бойових сурм і тупіт звихрених козацьких коней.
Перелила свою зажуру й ніжність кришталеві мелодії диво-пісень, що забриніли у віщих струнах сивих кобзарів. Народила світові багатодітну сім’ю яскравих художніх талантів, що збагатили українську літературу своїми
Ця земля закарбувала для віків сліди свого ясночолого мислителя й поета Григорія Сковороди. Вони ведуть нас до древньої лісової криниці, джерельна чистота якої затінена густою кроною могутніх дубів.
Наш славетний земляк викопав цю криницю понад два століття тому. А її цілющі води й досі ваблять усіх, хто не байдужий до краси й мудрості поетичного слова. Сковорода любив цей тінистий ліс, цей крислатий дуб, це криштальне джерело, від якого розтеклося безліч доріг у близькі й далекі світи.
Скільки тих доріг сходжено філософом у пошуках істини людського буття! Він пізнав ціну самотності,
Чистий можеш буть собою.
То нащо тобі броня
шолом над
Не потрібна і війна.
Григорій Сковорода став одним із засновників харківської літературної династії. З іменем Григорія Квітки-Основ’яненка пов’язана історія становлення и розвитку харківського театру, який став яскравим виявом духовного життя нашого міста. Повісті письменника “Маруся”, “Конотопська відьма”, п’єси “Шельменко-денщик”, “Щира любов”, “Сватання на Гончарівні” захоплюють своїм національним колоритом, оптимізмом, люоов’ю до українського простолюду.
Вперше в літературі селянина було змальовано не приреченим і покірним долі, а здатним на активні, рішучі дії. Захисником українського народу виступав також відомий поет, ректор Харківського університету Петро Гулак-Артемовский. У своїх творах він звертається до загальнолюдських проблем, засуджує гноблення в усіх його формах.
Так, багатий талантами наш край. Тут, у колишній Харківській губернії, народилися Борис Грінченко та Павло Грабовський. Поеми Б. Грінченка оспівують славну історію нашого народу.
П. Грабовський у своїх поезіях звертається до братів по нації з палким закликом єднатись у боротьбі за відродження рідного краю.
Естафету самовідданої любові й полум’яного художнього слова прийняли від старшого покоління гранослови нової епохи: О. Копиленко, І. Вирган, І. Багмут, Р. Третьяков, І. Муратов, Л. Первомайський. Своєю творчістю вони примножували славу літературного Харкова. Широке суспільне визнання здобув, наприклад, роман Петра Панча “Гомоніла Україна”, де майстерно змальовано широкі картини запеклих битв нашого народу проти польського панства за свободу України.
Це роман-дума, кожний рядок якого дихає поетикою українського фольклору.
Свято шанує мистецькі традиції рідного краю й сучасне покоління харківських письменників, представлене іменами Віктора Бойка, Івана Перепеляка, Ольги Гараненко, Наталії Матюх, Анатолія Перерви, Ірини Мироненко… В їхніх творах оживає трагічна й героїчна історія України, вчувається болісна тривога за її майбутнє. Так, сучасне й минуле перегукуються в збірці Олексія Ковалевського “Сонцевир”:
Он Січ розп’ята. Змовкла мати.
На місці хати
Сон-трава.
А там – Чорнобиль Звівся катом,
Цвяхи в долоні забива!
Шевченківський біль за долю України об’єднує всі покоління митців слова рідного краю. Бо всі вони йшли стежкою, що вела до чистої лісової криниці мудрості, святості й краси. Всі шляхи вели їх до людей, до України, до поезії.
А сила таланту й любові творила справжнє диво – священний Храм Слова, що очищає людську душу, відкриває для неї нові високі горизонти.
Дивосвіт – поруч (народні промисли України).
Йдучи гомінкими вулицями сьогоднішніх міст, ловиш себе на думці, як стрімко змінюється їхній зовнішній вигляд, як змінюється характер речей, то нас оточують, а з ними – і наш побут. Тільки в спеціальних магазинах, музеях чи театрах можна побачити традиційну керамічну макітру з національним орнаментом чи яскраву соковиту вишивку на рушникові чи сорочці.
А про те, якою була українська хат років двісті тому, можна дізнатися тільки з книг. Переступає гість через поріг і бачить перед собою малювання на стіні. Мчать на конях чубаті козаки, схрещують шаблі в поєдинку, а під деревом сидить козак
Мамай з бандурою в руках. З часом зійшли з білених стін козаки і їх замінили квіти й рослини. Здається, українець не минав жодної можливості прикрасити своє повсякденне життя, втекти від сірої буденщини.
А як витончено оздоблений вишивкою був жіночий одяг! А глиняний посуд! Особливо привабливою була Косівська кераміка. На коричневому тлі – малюнок зеленою і жовтою фарбою.
Перед нами пишні квіти, птахи, а також жанрові сцени: скачуть козаки, танцюють гуцули; грає на сопілці вродливий юнак.
Милуєшся цією красою – і думаєш: було б добре, якби народні промисли, національне мистецтво активніше пропагувалось. Адже кожна національна культура – дивний світ історії, національна традицій народу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)