У комедії А. С. Грибоєдова “Горі від розуму” ми познайомилися з багатьма героями, одним із яких був Олександр Андрійович Чацкий.
Олександр Андрійович Чацкий дуже гарна людина, на мій погляд. Він був добре вихований. Його поводження і його слова підкреслювали якась добірність, тонкість і перевага.
Чацкий, на відміну від Фамусова, розумний і повний знань. Також Олександр Андрійович увесь час хотів робити щось на благо суспільства й чесно служити Батьківщині. І це ще раз підкреслює його шляхетність і перевага
Чацкий завжди був
Де час те? де вік той безневинний, Коли, бувало, у вечір довгий Ми з вами з’явимося, зникнемо отут і там, Граємо й шумимо по стільцях і столам А отут ваш, панотець із мадамой, за пікетом; Ми в темному куточку, і здається, що в цьому! Ви помнете? здригнемося, що скрипне столик, двері…
Але
Але все-таки, як би не був Чацкий прив’язаний із Софії, йому знадобився лише один день, щоб з його очей “спала завіса”. Він довідається, що вже абсолютно байдужно Софії. Це відбувається так: Чацкий пропонує Софії свою допомогу в будь-яку мінуту, у будь-якому лиху, а вона відмовляє йому й говорить: “На що ви мені?”.
Цим самої вона підкреслює, що він їй просто не потрібний. Олександр, нарешті, це розуміє й вирішує виїхати з Москви, щоб не бачити всього мерзенного й лицемірного, що діється в будинку Фамусових і, зокрема, Ссофией.
Чацкий надійшов правильно, що не став знову закривати свої очі на всі примхи й примхи Софії. Він раз і назавжди дав їй зрозуміти, що є на світі дівчини шляхетніше й краще її. Чацкий виїхав переможцем, не давши себе обманювати далі.
Насправді, хто ж Чацкий: переможець або переможений у цій нескінченній грі вдавання, заздрості, чинів і шумних балів тої години Москви:
Де, укажіть нам, батьківщини батьки, Яким ми повинні прийняти за зразки? чиНе ці грабіжництвом багаті? Захист від суду в друзях знайшли, у спорідненні, Чудові соорудя палати, Де розливаються в бенкетах і марнотратстві, И де не воскресять клієнти-іноземці Минулого життя подлейшие риси Та й кому в Москві не затискали роти Обіди, вечері й танці?
Така була Москва того часу, таке було те суспільство, і Чацкий вийшов переможцем із цієї найдурнішої гри, складеної з обману й чиношанування. Він тому переможець, що не захотів уподібнитися Молчалину, що тільки й робив, що підлизувався до високих людей, за що й одержував усякі нагороди й подарунки. Чацкий не захотів уподібнитися Фамусову, якому було байдуже всі, крім грошей і того, щоб його поважали.
Чацкий жив не чинами й не грошима, а розумом і серцем. Він щиро любив Софію, ніколи цікаву й товариську, але за три роки його відсутності перетворилася в одну з маріонеток фамусовского театру, яким керували гроші й безмежна заздрість і одночасно лестощі й повага, настільки непорівнянні:
…А він у відповідь: “Недарма, Ліза, плачу: Кому відомо, що знайду я воротясъ? И скільки, може бути, втрачу!” Бедняжка начебто знав, що року через три…
Переможець Чацкий, може, ще й тому, що він умів до всього ставитися сміючись. Його смішило всі, і сприймав він всі як тимчасове явище. Чацкий був оптимістом і щиро не вірив у те, що миром будуть правити Фамусови, але його надія тільки й залишилася надією. Чацкого не розуміють або не хочуть розуміти. Знайди він підтримку серед людей, може, і не порахували б його божевільним.
Але все-таки це трапилося. А через що? Через правду! Той відкритий і ясної, як день, що була закрита від поглядів інших людей хмарами неправди й заздрості.
У цьому була головна перемога Чацкого. У правді, що він умів бачити й розуміти, але він був один і тому повинен був виїхати. Пускай його не зрозуміли й оббрехали, Чацкий залишився собою й став переможцем у цій грі по ім’ю Життя:
…Божевільним ви мене прославили всім хором Ви праві: з вогню той вийде непошкоджений, Хто з вами день пробути встигне, Подихає повітрям одним, И в ньому розум уцелеет. Геть із Москви! сюди я більше не їздець Біжу, не оглянуся, піду шукати по світлу, Де ображеному є почуттю куточок!.. Карету мені, карету!