Якось я з батьками заїхав у магазин “Природа”. Перше, що мені сподобалось, – це хом’ячки, і вже через кілька хвилин один був у мене в руках – маленьке безпомічне звірятко з чорненькими, як намистинки, оченятами пісочного кольору. Відразу ми йому придбали хатинку. Вона була зроблена з пластмаси, а зверху зеленого кольору кришка.
Коли я посадив туди хомку, то зрозумів, що йому в хатинці потрібні, як і людині, повсякденні речі. Довелось придбати годівничку для їжі, для розваги – колесо, в яке він залазитиме і яке крутитиме лапами.
Назвав я його Семеном. Тоді він був ще зовсім маленький, а зараз він уже дорослий і батько хом’ячат, тому я його зву Семен Семенович.
Часто я з ним граюсь, випускаю на прогулянку, і йому це так подобається, що колись він утік з клітки. Три дні я не міг його зловити. А потім він зголоднів і прибіг до кухні поїсти моркви, яку батьки саме принесли з базару.
Так я його і підловив.
Я дуже люблю спостерігати, як він їсть. Сідає, як людина, і передніми лапами (вони в нього як маленькі ручки) починає набивати обидві щічки. Це так кумедно.
Тоді біжить і ховає в своїй хатинці те, що за щоками.
Я дуже люблю свого хом’ячка, і спасибі батькам, що вони його мені подарували. Я ніколи не скривджу ніяку тварину, навіть найменшу!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)