Онук С. Г. від одного із чотирьох її синів, Томський, розповідає картковим гравцям історію, що приключилася з Ганною Федотівною в Парижу; про її спілкування з Ришелье; про відмову чоловіка оплатити її величезний картковий борг герцогові Орлеанскому; про згоду знаменитого містика Сен-Жермена повідомити її таємницю трьох карт за умови ніколи більше не грати; про виграш; про “покійного Чаплицком”, якому С. Г., зглянувшись, розкрила таємницю – на тих же умовах.
У цьому оповіданні важливі насамперед три деталі. По-перше, що молодість С.
Так, автор оточує образ С. Г. майже масонським трикутником міфологічних асоціацій, зв’язує тему її молодості з темою смерті, що вислизає, а
Слідом за цим читач попадає у вбиральню С. Г. Час тут зупинився (царюють моди 1770-х рр.), міркування про живі переплуталися з пам’яттю про мертві (графині не повідомляють про кончини її перевесниць); С. Г. незла, але норовлива, змушує свою вихованку те одягатися на прогулянку, то знову роздягатися, то знову одягатися. Головне ж для Пушкіна – це причина її “холодного егоїзму”: вона отлюбила своє століття й далеке сьогоденню. Тобто життя від її вже пішла, а смерть її ще не відвідала, немов би, одержавши секрет від “Вічного Жида”, вона повинна почасти розділити його проклін мертвотним безсмертям.
Цей мотив буде незабаром посилений і закріплений.
Головний герой повести, військовий інженер Германн, що пробрався в спальню С. Г., щоб вивідати таємницю трьох карт, розглядає портрети, “писані в Парижу m-me Lebrunn”: повний і рум’яний чоловік, молода напудрена красуня з орлиним носом. Читач знову повернутий до образа молодої графині; але портрет – не оповідання, у якому сам хід оповідання, саме зчеплення слів “пожвавлюють” давно минулі події й обличчя; портрет нерухливий; думка про прижиттєву смерть, на якій порівняння з Московською Венерою лише натякало, тут прописане остаточно; навіть напудренность молодого особи С. Г. повинна нагадувати про мертвотний холод. А згадування про дамські іграшки, винайдених одночасно з Монгол ьфье-ровым кулею й Месмеровым магнетизмом, покликано не стільки ще раз підкреслити “старість” і “старомодність” С. Г., скільки підготувати читача до наступного повороту сюжетної лінії. І одночасно – до переходу від Теми магнетизму (тобто передачі психічної енергії від живого тіла до живого тіла) – до гальванізму (тобто пожвавленню мертвої матерії).
В епізоді “побачення” Германна із графинею, що повернулася о другій годині ночі з балу, вона буде неодноразово переміщатися з області смерті в простір життя й назад. Спочатку жовтизна її особи, “потойбічність” вигляду (вона сидить, “ворушачи відвислими губами, гойдаючись праворуч і ліворуч”) самі собою наводять на думку про дію “схованого гальванізму”. Тобто про демонічне пожвавлення мертвого тіла Московської Венери. Однак побачивши Германна “мертва особа її змінилося неизъяснимо”; вона як би повернулася по цю сторону границі між життям і смертю. І відразу з’ясовується, що такою “оживляючою” владою над нею володіють тільки два почуття: страх і спогад. Напівмаревні речення й прохання Германна не роблять на неї ніякого враження (тому що страх улігся), з мертвотної байдужості її знову виводить тільки ім’я покійного Чаплицкого.
Втім, зауваження автора про “сильний рух душі”, у ній що произошли, свідомо двозначно: тому що цей рух душі, що залишає тіло. С. Г. знову поринає в “проміжну” нечутливість, щоб провалитися з її в смерть, як тільки Германн наведе свій незаряджений пістолет.
Але як при житті вона була причетна смерті, так після кончини вона не збирається залишати межі життя. Описуючи відспівування, що звичайно ощадливо витрачає слова оповідач підкреслює, що С. Г. лежала в труні “сложа руки” – хоча по-іншому вона лежати й не могла; але в ніч графининой скінчи” ны Германн і Лизавета Іванівна теж сиділи друг напроти друга схрестивши руки – він гордо, по-наполеоновски, вона смиренно, як Марія Магдалина. Складені хрест-навхрест руки С. Г. – це не знак гордості й не знак смиренності, це навіть не просто знак смерті (коштує Германну підійти до тіла “покійної”, як баба глумливо прищулюється одним оком). Її хрестоподібно складені руки – знак нової “жанрової прописки”.
Вона з’являлася перед читачем у ролі молодої героїні історичного анекдоту, розказаного Томським; в образі нерухливого портрета; вона була старезним персонажем соціально-побутової повісті про бідну вихованку. Тепер їй, при житті предпочитавшей старі французькі романи, “де б герой не давив ні батька, ні матері, і де б не було втоплених тіл”, має бути вподібнитися саме “мертвим” героям “романів жахів” і російських балад, які так любили бути миру живих у похоронному образі. (Порівн. навіть пародійно-баладний образ В. А. Жуковського в сатирі А. Ф. Воейкова “Будинок божевільних”: “…лапочки хрестом”.)
И отут автор різко поміняє тональність оповідання. Досі вона була мрачновато-серйозної, і тільки епіграфи кидали легкий іронічний відсвіт на що відбувається. Раптово підморгнула Германну баба перекладає повість у новий стилістичний регістр. Інтонація стає двоїстою; зрозуміти, до чи кінця сам автор вірить у реальність що відбувається, свідомо неможливо.
Та й не потрібно. С. Г., що при житті була трохи мертвої, по смерті виявляється почасти живою; у ніч після похорону, шаркаючи тапочками, вона – чи те в сні, чи те наяву – є Германну й замогильним голосом сповіщає, що прийшла не зі своєї волі відкрити йому таємницю трьох карт. Ворожити, по чиїй волі – благої або злий, теж даремно.
З одного боку, її “гальванічний” вигляд наводить на думку про демонізм. З іншого боку – її раптова турбота про “бідну вихованку” (” Трійка, сімка й туз виграють тобі сряду Прощаю тобі мою смерть, з тим щоб ти женився на моїй вихованці Ліза-Вете Іванівні…”) викликає протилежні здогади. Із третьої, коли, роблячи останню ставку, що двічі виграв Гер-Манн обдергивается й замість правильно підказаного мертвою бабою туза ставить на пікову даму, – лукавий прищур “карткової” дами й усмішка змушують подумати про диявольське лукавство. Із четвертої сторони – Германн не виконав умови, поставленого особисто С. Г. (а не тією силою, що через неї передала таємницю), не женився на бідній вихованці; його програш може бути наслідком містичної помсти С. Г. (“Покійний Чаплицкий” також не виконав умови С. Г., продовжив грати після отыгрыша – і вмер в убогості.) Але для розуміння повести це не важливо; головне, що в образі ожилої (і, безсумнівно, демонічної) карти, що персоніфікує Долю, з якої не можна грати, зійшлися всі різноманітні облики, у яких з’являлася перед читачем С. Г.: байдужа Московська Венера (на картах дами зображувалися звичайно “у стилі” французького XVIII в.); красуня з портрета; труп, що підморгує баби
(2 votes, average: 5.00 out of 5)