Композиція “Полтави” многофигурна, що відповідає її двоїстій жанровій природі (і романтична новела, і героїчний епос). Але всі сюжетні лінії сходяться в одну крапку – до образа “похмурого” Мазепи. Після того як батьки Марії відмовляють йому в руці дочки, вона біжить із будинку; Кочубей разом із дружиною замишляє помста; але донос, посланий їм Петру, вертається до М.; після того як батько гине на пласі, Марія божеволіє.
На любовну інтригу накладена інтрига політична: М. повільно й потай, не піддаючись на угоди палкого українського
У ніч перед стратою Кочубея він міркує над сплячої – і ні про що не відає – Марією: “Кому судьбою / Волненья життя призначені, / Той стій один перед грозою, / Не призивай до себе дружини”.
Але в тім і парадокс, що, втрачаючи Марію, М. втрачає якусь незриму опору своєї влади над долею, “життєвий” джерело своєї політичної сили; що, перемагаючи Кочубея, він свідомо приречений потерпіти поразка від Петра. Більш того й гірше того, стаючи ворогом російського царя, український гетьман втрачає самостійність, попадає в залежність від слабкого, безвладного Карла. Сила йде в служіння безсиллю. І недарма після того, як М. з Карлом ганебно біжать із полтавського поля й Пушкін “змушує” їх проїхати повз розорений маєток Кочубейовий, у фінальній сцені йому є Марія. Вона божевільна – і тому її “дитячими” вустами віщає істина: “Я приймала за інший / Тебе, старий”.
У Петрові, якого вона бачила на святкуванні полтавської перемоги, вона “пізнала” ідеального володаря, ідеального “чоловіка свари”, якого колись бачила ВМ.