I
Моя невідступна і славна Далека Путивльська земля! Я чую твій плач, Ярославно, Він хмарою криє поля.
Твій плач!. Твоя туга жіноча У час вікопомних розлук Підводилась мороком ночі До неба від Сеймових лук.
До сонця вона підступала, Поволі проміння рвучи, І раптом додолу упала Пітьмою на гострі мечі,
На панцери, сповнені дзвону, Які ще до бою гудуть, На куті шоломи, що з Дону Готові води зачерпнуть.
II
Затьмарення віщого крила Лягли на церковні хрести. Чого ж ти його не спинила – Сказала: “Іди, коли йти…
Іди, не зважай
Не в отчім Путивлі – в чужині, В степах, де колюча стерня. Чого ж ти вклонилась дружині І крикнула: “Князю коня!”?
Ховаючи сльози гарячі, На сонце дивилась – нема… Лиш ворон кружляє та кряче, Де повінню суне пітьма.
Стихав за оградою гомін, І терпли серця бойові. А князь твій у срібнім шоломі, З очей блискавки грозові
У темряву кинув зловіщу. За луку – і рвучко в сідло. Шляхи на Спадщани й Лутищу Піском куряви замело.
Затихли розгойдані дзвони, Лиш луни гудуть вдалині Про князеві славні загони,
Давно розійшлись путивляни, Осів за обніжками пил. Росою покрились поляни, Де стоптаний гнувся ковил.
А ти не прийшла до світлиці, Не сіла за прядку різну – До самого сходу зірниці Дивилась в німу далину.
А потім за баштами стала, Минули не роки – віки. Замулились води Каяли – Незнаної нами ріки.
Безвісної птиці зигзиці Осипались крила гінкі. На місці Святої криниці Шумлять осокори стрункі.
І де вони, брами, причілки, Високі ясні тереми? То сонце на золоті гілки, То люті хуртечі зими,
То цвіт весноліття стрічає, То знов суховій на полях Гарцює в кущах молочаю, Де йшов колись Ігорів шлях,
Де зводили вежі селяни, Трирядні вали на горбі, Де чули твій плач путивляни І падали в ноги тобі.
III
Пролинули сиві, далекі Віки над степами життя, Неначе у вирій лелеки, Яким не знайти вороття.
А ти, невідступна в чеканні, В коханні не знаючи меж, Стоїш на високім кургані У спалахах нових пожеж.
Лягають на плечі, на руки Тумани від Сейму-ріки, І роси мов сльози розлуки, І сльози мов роси важкі.
Ти ждеш із Карпатського рейду Мене в бойовім убранні. Ось-ось перебродом перейде І зрине з пітьми на коні,
Здається тобі серед ночі, У ранки, в палаючі дні. Заплакані очі дівочі – Усміхнені, раді, ясні.
Ти думкою линеш до мене, До щастя від болю і сліз. І рвуться залізні стремена, І гнеться густий верболіз,
І ллються розпущені коси На плечі весняним дощем. Курить суховій і голосить Над кожним підбитим кущем,
Курить аж до самого Сяну, До муки, що злість окриля. Я чую твій плач, Ярославно, Він хмарою криє поля,
Лягає імлою на обрій, Затьмарює сонце згори, Щоб нашій когорті хоробрій Пробитися в Чорні бори.
Щоб раненим вимити рани, Останню конину спекти, І знов зарядити нагани, І далі до смерті іти.
До смерті або перемоги – В нас іншої стежки нема. Залізні фашистські барлоги Густа заливає пітьма.
І чорне, обвуглене сонце Тоді зупинилось вгорі. Хрестились ворожі дозорці, Ховались в яри, чагарі.
Я вивів загін під Ославну, Порвав за собою мости. Спасибі тобі, Ярославно, За горде: “Іди, коли йти.
Іди, не зважай на прикмети – Їх безліч на ратнім шляху”. 0 вірна і віддана, де ти В годину буремну, лиху?
В Путивлі ти нині страждаєш, Йдучи в хуртовині війни, Чи з Пруссії ніччю втікаєш, Забувши про спочив і сни?
Та де б не була ти, кохана, Я чую ридання твоє, Бо знов із-за Бугу і Сяна Затьмарене сонце встає.
Затьмарене сонце… Та скоро Проміння його золоте Осяє нам вільні простори 1 хмари жахні розмете.
І пісня – не плач твій поллється На все наше спільне життя, Вже кінь мій у подорож рветься На зранений шлях вороття.
І здіймуться птиці зигзиці, З походів повернеться рать, І води Святої криниці Нас миром земним напоять.
IV
Моя невідступна і славна Зелена Путивльська земля! Спасибі тобі, Ярославно, За плач, що серця окриля.
За вірність, що в кожнім столітті Квітчала нам шлях бойовий, За пісню, що вперше на світі Замінить твій плач віковий.