Вороний Микола Кіндратович Мандрівна елегія

Холодні хмари залягли блакить, Холодний вітер дме в степу потужно, Гне очерет додолу, шелестить, Мов звір в байраці виє осоружно. І я один, без тями, мимохіть, Немов затерплий весь, іду байдужно… Куди?

Пощо? Хіба не все одно Тому, хто з рук згубив своє стерно?

Туман і мряка… Шлях не бачать очі, Але гаї, оселі і луги, Немов завій жалобний, присмерк ночі Вкриває вже поволі навкруги. З густої мряки, буцім поторочі, Снуються дивні витвори нудьги; До мене линуть, простягають руки…

Я бачу їх, я чую спів і гуки…

Ні, то не спів, то ніби

щось квилить І скиглить, як підстрелена пташина. Щось хлипає і стогне і кричить – Голосить, мов охлялая дитина… Та що воно? Стривай…

Цить, серце, цить! Це ж у тобі озвалась самотина. Озвалися нудьга твоя і жаль І давня, нерозважена печаль.

Вгамуйся, серце! Годі, схаменися… Та ні, вже з уст зірвалися слова: “Гей-гей! Чи є хто в лузі – озовися!

Чи є де в світі ще душа жива? Гей, люди! Де ви?

Чи ви перевелися, Чи вас пожерла пустка світова?! Ратуйте! Пробі!.

Ось я тут конаю… Життя, життя – чи пекла, а чи раю!.”

Нікого. Темно. Марний поклик мій… Хоч би луна озвалася до мене! Єдиний відгук в темряві нічній – То подмух вітру та виття скажене…

Іди ж, знов міряй шлях далекий свій І знов марнуй життя своє злиденне… Ні щирості, ні теплого слівця – Нудьга, нудьга без краю і кінця.

1902.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Вороний Микола Кіндратович Мандрівна елегія